Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Отак унесли Теодена й Еовіну до Міста Ґондору, й усі зустрічні знімали шапки та низько вклонялися; пройшли крізь дим і попіл спаленого кола і рушили далі вгору кам'яними вулицями. Мері здавалося, що підйом триває вічно, безглузда подорож у ненависному сновидінні, все далі й далі до якогось невиразного кінця, якого не охопить жодна уява.

Попереду нього миготіли вогні смолоскипів, які поволі позгасали, він ішов у темряві й думав: «Цей тунель веде до могили, і там ми залишимося навічно». Та раптом у його сон удерся живий голос:

— Гей, Мері! Нарешті ти знайшовся!

Мері підвів голову, і туман перед очима трохи розвіявся. Перед ним стояв Піпін! Лицем до лиця посеред вузької вулички, зовсім одні. Мері протер очі.

— Де король? — запитав він. — І де Еовіна? — Він запнувся, сів на поріг і знову заплакав.

— Їх понесли до Цитаделі, — відповів Піпін. — А ти, мабуть, заснув на ходу і завернув не туди. Коли помітили, що тебе нема, Ґандалф послав мене пошукати за тобою. О Мері, бідолахо! Який я радий знову тебе бачити! Але ти втомлений, і я не буду вже балакати. Скажи тільки: ти не поранений?

— Ні, — відповів Мері. — Здається, що ні. Тільки, Піпіне, права рука не слухається, відколи я штрикнув його. І меч мій зітлів, як гілочка.

Піпін тривожно подивився на нього.

— Знаєш, ходімо швидше зі мною, — сказав він. — Шкода, що я не зможу нести тебе. Ти ж ледве на ногах тримаєшся. Тобі взагалі не можна ходити, але вже вибачай. Стільки жахливих речей сталось у Місті, Мері, що якогось бідного гобіта, котрий повертається з битви, легко не помітити.

— Інколи буває на краще, коли тебе не помічають, — зазначив Мері. — От мене нещодавно не помітив… ні, ні, не буду про це… Допоможи, Піпіне! В очах у мене знову потемніло, і рука крижана.

— Зіприся на мене, мій друже! Ходімо! Помаленьку, крок за кроком. Тут недалечко.

— Ти збираєшся мене поховати?

— Та що ти! — вигукнув Піпін бадьоро, хоча серце в нього стислося від страху та жалю. — Ні, ми йдемо до Дому Цілителів!

Вони звернули з провулка між високими будинками та стіною четвертого кола на головну вулицю, що піднімалася до Цитаделі. Йшли вони невеликими кроками, а Мері хитався і щось бурмотів, немов уві сні. «Так я його ніколи не доведу, — подумав Піпін. — Невже ніхто не допоможе? Я ж не можу його тут залишити!» І саме цієї миті ззаду несподівано вискочив хлопчисько, й Піпін упізнав Берґіла, сина Береґонда.

— Гей, Берґіле! — гукнув Піпін. — Куди біжиш? Радий тебе бачити живого та здорового!

— Я на побігеньках у цілителів, — сказав Берґіл. — Мені ніколи.

— Ну, то біжи. Тільки скажи їм, що зі мною поранений гобіт, тобто періан, котрий повертається з поля бою. Та сам він не дійде. Якщо побачиш Мітрандіра, скажи і йому, — він зрадіє.

І Берґіл побіг.

«Краще зачекати тут», — подумав Піпін. Він обережно опустив Мері на хідник у сонячному місці, а сам присів поряд, поклавши голову Мері собі на коліна. Він обережно обмацав усе його тіло й узяв руки друга у свої. Права рука була холодна.

Невдовзі з'явився сам Ґандалф. Він схилився над Мері й погладив його по чолі, а потім узяв на руки.

— Його слід було зустрічати з почестями, — сказав він. — Він сповна виправдав мою довіру; адже якби Елронд не послухав мене і ви би не пішли з нами, набагато печальніший був би сьогоднішній день. — Він зітхнув. — Але водночас це ще один клопіт на мою голову, тоді як долю битви ще не вирішено.

Отож, нарешті Фарамира, Еовіну та Мері поклали в Домі Цілителів на зручних постелях, оточивши турботою і спокоєм. Бо хоч у ті дні було втрачено та забуто багато наук і мистецтв давнини, цілителі Ґондору ще вміли добре лікувати від поранень і всіх хвороб, від яких страждали смертні люди на схід від Моря. За винятком старості. Бо від неї не було ніякого засобу; і справді, тривалість їхнього життя тепер скоротилася майже до віку інших народів, а тих, хто, сповнений сил, доживав до ста років, ставало дедалі менше, за винятком хіба що нащадків благородних родів. Але тепер і мистецтво цілителів виявилося неспроможним лікувати хворобу, яку вони називали Чорна Тінь, бо викликали її Назґули. Вражені цією хворобою поступово западали у глибокий сон, німіли та крижаніли, а відтак помирали. І лікарям здалося, що саме ця хвороба вразила дрібнолюдика та роганську панну. Однак кілька разів до полудня недужі говорили, бурмочучи щось уві сні; й доглядальниці ловили кожне слово, сподіваючись довідатися щось про їхню хворобу. Та незабаром хворі почали занурюватись у темряву, і коли сонце повернуло на захід, сірі тіні наповзли на їхні обличчя. А Фарамира спалювала гарячка, не слабшаючи ні на мить.

Ґандалф, дуже стурбований, переходив від ліжка до ліжка, і доглядальниці переказували йому все почуте. Так минув день, поки з перемінним успіхом і несподіваними звістками під стінами Міста кипіла велика битва; а Ґандалф усе чекав і доглядав поранених, не покидаючи їх; аж нарешті все небо залило рожеве західне світло й упало на сірі обличчя поранених. І тоді здалося, що обличчя м'яко порум'яніли, так ніби до них повернулося здоров'я, та це була оманлива надія.

Тоді Іорет, найстарша доглядальниця, заплакала, глянувши на прекрасне обличчя Фарамира, бо всі його любили. І сказала вона:

— Невже він має померти! От якби в Ґондорі були королі, як за старих часів! Бо каже стара мудрість: «У руках короля цілюща сила». І так можна розпізнати справжнього короля.

І Ґандалф, який стояв поруч, сказав:

— Довго пам'ятатимуть твої слова, Іорет! Бо вони дарують надію. Можливо, король уже повернувся до Ґондору; до тебе не дійшли дивні чутки, які ширяться Містом?

— У мене надто багато справ, і не до криків мені та чуток, — відповіла вона. — Уся моя надія на те, що ці розбійники не доберуться до нас і не потривожать наших хворих.

Ґандалф поспіхом вийшов на вулицю, а пожежа в небі вже догорала, дотліваючи, пригасали гори, попелястий вечір заповзав на рівнину.

Коли заходило сонце, Араґорн, Еомер та Імрагіл разом із їхніми капітанами та лицарями рушили до Міста; і перед Воротами Араґорн сказав:

— Погляньте, як палає захід! Це ознака кінця та занепаду багатьох речей, великих змін. Але Містом і країною тривалий час керували намісники, і я боюся, якщо вступлю до нього незваний, це викличе сумніви та суперечки, зайві