Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Заберіть тіла ваших полеглих товаришів із цього злощасного місця. А ми віднесемо Фарамира, намісника Ґондору, туди, де він зможе спокійно виспатись або померти, якщо так йому судилося.
Тоді Ґандалф і Береґонд підняли ноші й віднесли Фарамира до Дому Цілителів, за ними, опустивши голову, побрів Піпін. Аслуги правителя стояли як укопані й дивилися на дім померлих; а коли Ґандалф із супутниками підійшов до кінця Рат-Дінену, зі Склепу долинув страшний шум. Озирнувшись, вони побачили, що купол його тріснув і звідти валить дим; а тоді лавина каміння з гуркотом покотилась у знавіснілий вогонь, і серед руїн затанцювали язики полум'я. Тільки тоді нажахані слуги побігли за Ґандалфом.
Нарешті вони піднялися до Дверей Намісника, і Береґонд із жалем подивився на вбитого вартового:
— Цього вчинку я ніколи собі не пробачу, та я страшенно поспішав, а він не хотів слухати і вийняв меча. — Тоді, взявши ключа, якого він відібрав у мертвого, він зачинив двері. — Тепер цей ключ треба віддати Фарамирові.
— За відсутності правителя Містом керує князь Дол-Амрота, — сказав Ґандалф. — Але оскільки його тут немає, то вирішуватиму я. Прошу тебе, залиш цей ключ у себе і бережи його, доки Місто не приведуть до ладу.
Нарешті вони вийшли на верхні кола Міста й у ранковому світлі попрямували до Дому Цілителів; то були гарні будинки, де колись лікували тяжкохворих, а тепер переоблаштовані для догляду за пораненими чи вмирущими. Споруди стояли неподалік від воріт Цитаделі, на шостому колі біля південної стіни, посеред саду та галявини з кущами — єдиного зеленого закутку в усьому Місті. Тут мешкало кілька жінок, котрі мали дозвіл залишитись у Мінас-Тіріті, — досвідчені цілительки та їхні помічниці.
Але коли Ґандалф і його супутники доправляли ноші до головного входу в Дім, із поля перед Воротами до них долинув страшний пронизливий крик, що злетів до неба і затих, віднесений вітром. Крик був такий моторошний, що на мить усі завмерли, та коли він затих, усі серця раптом запалали надією, незнаною, відколи зі Сходу прийшла темрява; і їм здалося, що настав ранок і сонце пробилося крізь хмари.
Але обличчя Ґандалфа було суворе та сумне, і, доручивши Піпінові з Береґондом віднести Фарамира до Дому Цілителів, він піднявся на найближчу стіну; мов біла статуя, осяяна сонцем, стояв він там і вдивлявся в далечінь. І його далекозорим очам відкрилось усе, що трапилось; і коли Еомер, виїхавши з лав свого війська, зупинився біля полеглих на полі бою, Ґандалф зітхнув, загорнувся у плащ і зійшов зі стіни. Він зупинився в задумі перед дверима Дому, де і застали його Піпін і Береґонд.
Вони дивилися на нього, а він мовчав. Тоді нарешті заговорив:
— Друзі мої, і ви, мешканці цього Міста й усіх Західних земель! Нині сталося багато печальних і славних подій. Плакати нам чи радіти? Ми і не сподівалися, що Вождь наших ворогів загине, та до вас щойно долинув його останній зойк. Але і ми зазнали гіркої втрати. І якби не безумство Денетора, я міг би її відвернути. Ось як далеко сягає наш Ворог! На жаль! Але сьогодні я зрозумів, як йому вдалося пробратись у саме серце Міста.
Хоча намісники вважали, ніби ніхто не знає їхньої таємниці, та я давним-давно здогадався, що тут, у Білій Вежі, зберігався принаймні один зі Семи Каменів Яснобачення. У дні мудрості Денетор не наважувався користуватися ним, не змагався зі Сауроном, бо усвідомлював межу своїх сил. Але мудрість зрадила його; боюся, що, коли над його володіннями нависла загроза, він зазирнув у Камінь і був обдурений, причому зазирав він занадто часто, особливо після від'їзду Боромира. Темна Влада не могла підкорити його своїй волі, та все ж дозволяла йому бачити лише те, що вважала за необхідне. Відомості, які він отримував, були, без сумніву, корисні; однак видовище великої потуги Мордору, яке йому показували, живило відчай його серця, аж поки не знищило його розум.
— Тепер я розумію, що мене так здивувало! — вигукнув Піпін, здригнувшись від спогаду. — Правитель виходив із кімнати, де лежав Фарамир, а коли повернувся, я вперше помітив, як він змінився: став старий, надламаний…
— Саме тоді, коли Фарамира принесли до Вежі, багато з нас бачило дивне світло в кімнаті під дахом, — сказав Береґонд. — Але ми і раніше бачили таке світло, й у Місті ходили чутки, що то правитель думкою бореться з Ворогом.
— На жаль! Мої здогади правильні, — сказав Ґандалф. — У такий спосіб воля Саурона ввійшла в Мінас-Тіріт, і в такий спосіб мене тут затримано. І тут доведеться мені поки що залишитися, бо піклуватися треба буде не лише про Фарамира.
Тепер мушу йти і зустріти їх. Те, що я бачив на рівнині, дуже гірке для мого серця, та ще більша печаль може нас чекати попереду. Ходімо зі мною, Піпіне! А ти, Береґонде, повертайся до Цитаделі й розкажи про все, що трапилося, начальникові Варти. Боюся, він вважатиме за потрібне вигнати тебе з Варти; але передай йому, якщо забажає слухати, мою пораду: нехай відішле тебе до Дому Цілителів як охоронця та слугу твого Капітана, і будеш при ньому, коли він прокинеться… якщо прокинеться. Адже ти врятував його від вогню. Іди ж! Я незабаром повернуся.
І він повернувся й пішов із Піпіном до нижнього кола. І в цей час вітер приніс сірі хмари з дощем, усі вогнища згасли, й Місто огорнули клуби пари.
VIII. Дім цілителів
Сльози й утома застилали очі Мері, коли він підходив до розбитих Воріт Мінас-Тіріта. Він не звертав уваги на руїни і трупи. Дим, попіл і сморід висів у повітрі; багато веж згоріло чи попадало в рови, а разом із ними — трупи, там і тут валялися туші величезних південних звірів, напівобвуглених, забитих камінням чи влучених в очі хоробрими лучниками Мортонду. Косий дощ призупинився, засяяло сонце; та нижнє місто все ще огортав сморід згарища.
Люди почали розчищати поле битви, з Воріт уже виносили сміття. На м'які подушки обережно поклали Еовіну; а тіло короля накрили золототканим покривалом, і несли біля нього смолоскипи, і їхнє полум'я, бліде в сонячному світлі,
