Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Маєш, — сказав Ґандалф. — Але твої накази можна оскаржити, якщо вони злі чи немудрі. Де твій син, Фарамир?

— Лежить у Склепі, — сказав Денетор, — і горить, уже горить. Його тіло в полум'ї. Незабаром згорить повністю. Захід програв. Усе згорить у величезному багатті, всьому настане кінець. Попіл! Попіл і дим розвіє вітер!

Зрозумівши, що Денетор не при своєму розумі та побоюючись, що той уже здійснив лихий задум, Ґандалф кинувся вперед, а за ним — Береґонд із Піпіном. Денетор задкував аж до стола у Склепі. Там лежав Фарамир і марив у гарячці. Під столом і довкола були накладені сухі поліна й усе було облито олією, навіть одяг Фарамира та покривало; але вогонь іще не запалили. Тоді Ґандалф проявив свою силу, приховану, мов світло, під його сірим плащем. Він вискочив на купу дров і, піднявши пораненого, легко зіскочив на підлогу, понісши його до виходу. Але раптом Фарамир застогнав і крізь марення покликав батька.

Денетор здригнувся, ніби прокинувшись зі сну, полум'я згасло в його очах, він заплакав і сказав:

— Не забирай у мене сина! Він кличе мене.

— Він кличе, — відповів Ґандалф, — але тобі до нього не можна. Бо він шукає зцілення на порозі небуття, і не знаю, чи знайде. А твоє місце — на полі бою, де тебе, можливо, чекає смерть. Серцем ти все розумієш.

— Він уже не прокинеться, — сказав Денетор. — Боротися даремно. Навіщо нам довге життя? Чому би нам разом не піти на смерть?

— Тобі, наміснику Ґондору, не дано призначати годину твоєї смерті, — відповів Ґандалф. — Тільки варварські вожді, перебуваючи під владою Темної Сили, вбивали себе, одержимі гординею та відчаєм, а заразом — і родичів, аби легше було вмирати.

І він виніс Фарамира з дому померлих, і поклав його на ті ноші, на яких його принесли і які зараз лежали на ґанку. Денетор вийшов за ним, став і затремтів, із тугою дивлячись в обличчя сина. І на якусь мить, поки всі мовчали, спостерігаючи за стражданнями їхнього правителя, він завагався.

— Ходімо! — сказав Ґандалф. — Нас обох чекають. Ти ще багато встигнеш зробити.

І тут раптом Денетор розсміявся. Він знову гордовито випростався, швидко підійшов до стола і схопив подушку, що була в нього під головою. Тоді, повернувшись до дверей, розгорнув її, і всі побачили, що в руках він тримав палантир. І коли він підняв його вгору, то здалося, що куля зажевріла внутрішнім полум'ям, так що на виснажене обличчя правителя впали червоні відблиски і здалося, що воно витесане з каменю — гострі риси окреслені тінями — величне, горде та жахливе. Очі його заблищали.

— Гординя і розпач! — гукнув він. — Невже ти думав, що очі Білої Вежі незрячі? Ні, я бачив набагато більше, ніж ти думаєш, Сірий Дурню. Бо надія твоя — від невігластва. Іди і намагайся зцілювати! Іди і борися! Марнота. Бо на короткий час візьмете ви гору на полі бою, на якийсь день. Перемога над Силою, яка зараз піднімається, неможлива. До цього міста простягнувся лише один палець її руки. Весь Схід рушив війною. Навіть зараз вітер твоєї надії обманює тебе і жене Андуїном кораблі під чорними вітрилами. Захід програв. Тим, хто не бажає ставати рабами, час відходити.

— Такі поради обов'язково наблизять перемогу Ворога, — сказав Ґандалф.

— Ну, тоді надійся! — засміявся Денетор. — Хіба я тебе не знаю, Мітрандіре? Ти сподіваєшся правити замість мене, підпорядкувати собі всі трони, на Півночі, Півдні та Заході. Я прочитав твої думки і задуми. Хіба я не знаю, що ти наказав цьому дрібнолюдикові мовчати? Що ти привів його сюди, щоби він шпигував за мною? Та я вивідав у нього імена і наміри всіх твоїх союзників. Отак! Лівою рукою ти прикривався мною, як щитом від Мордору, а правою тягнеш сюди того слідопита з Півночі зайняти моє місце.

Та клянуся тобі, Ґандалфе Мітрандіре, я не буду твоїм знаряддям! Я намісник Дому Анаріона. Я не опущуся до ролі немічного прислужника якогось вискочки. Навіть якщо його претензії правомірні, він нащадок тільки лінії Ісілдура. І я не вклонятимуся йому, останньому з нікчемного роду, який давно втратив гідність і владу!

— А була би твоя воля, що би ти хотів? — запитав Ґандалф.

— Я би хотів, аби все залишалося так, як було при мені, — відповів Денетор, — і як було за часів моїх пращурів: правити цим містом у мирні дні й передати владу синові, котрий буде сам собі господарем, а не учнем чарівника. А якщо доля відмовляє мені в цьому, тоді я не хочу нічого: ні змалілого життя, ні переполовиненої любові, ні приниженої гідності.

— На мою думку, намісник, котрий покірно зрікається своєї влади, не втрачає ні любові, ні гідності, — сказав Ґандалф. — І принаймні ти не позбавиш свого сина цього права, доки він іще живий.

При цих словах очі Денетора знову спалахнули й, узявши Камінь під пахву, він вийняв кинджал і зробив крок до ложа. Та Береґонд кинувся вперед і заступив собою Фарамира.

— Отак! — крикнув Денетор. — Ти вже вкрав у мене половину синівської любові. А тепер крадеш серця моїх лицарів, аби вони відібрали в мене сина назавжди. Та принаймні в цьому ти мною не покеруєш: я помру так, як вирішив сам. До мене! — вигукнув він до слуг. — До мене, хто з вас не зрадник!

Двоє служників вибігло до нього по сходах. Він вихопив в одного з них смолоскип і кинувся назад до Склепу. Перш ніж Ґандалф устиг затримати його, він кинув смолоскип на дрова, і вони з тріскотом спалахнули, заревіло полум'я.

І Денетор скочив на стіл, і там, посеред вогню та диму, підняв жезл свого намісництва, що лежав біля ніг, і зламав його об коліно. Кинувши уламки в полум'я, він ліг на спину, обома руками притискаючи до грудей палантир. І розказують, що відтоді, коли хтось дивився в той Камінь, але не мав сили покерувати цим палантиром, то бачив лише дві старечі руки, охоплені полум'ям.

Приголомшений і засмучений, Ґандалф вийшов і зачинив за собою двері. Якийсь час він задумано стояв біля порогу, а зсередини долинало ревіння вогню. Потім Денетор страшно скрикнув, і вже не було його ні чути, ні видно на землі.

— Так відійшов Денетор, син Ектеліона, — мовив Ґандалф і обернувся до Береґонда та вражених слуг. — І з ним відходить у небуття той Ґондор, яким ви його знали; на добро чи на лихо, та дні його пораховані. «Тут скоїлися лихі