Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Як роги гули, чули ми в горах,
мені сяли на землі Півдня.
Коні мчали у Камінний край,
мов вітер ранковий. Бій почався.
Там упав Теоден, син Тенґіла,
до зелених врун, палат злотих
до північних піль він не прийде вже,
високий король. Гардінґ і Ґутлаф,
Дунгер і Деорвайн, бравий Ґрімбольд,
Гірфара і Герубранд, Горн і Фастред
бились і впали в бою в тім краї:
у Могилах Мундбурґа лежать вони
з вождями Ґондору — вірні друзі.
Ні Гірлуїн Прекрасний до моря та гір,
ні Форлонґ старий до долин у цвіту
в Арнах ніколи, у край їх рідний,
не вернуть славні; лучники також
Деруфін і Дуїлін — до вод їхніх темних,
плес у Мортонді попід тінню в горах.
Вранці й увечір смерть назбирала
воїнів безліч. Сплять вони там,
де Ріка Велика, в полі ґондорськім.
Як сірі сльози, зараз хвилі,
тоді ж руді води котились —
з піною кров на світанку;
горіло багаття гір вечірнє;
пурпур роси — на Раммас-Ехор.
VII. Вогнище Денетора
Темна тінь перед Воротами відступила, та Ґандалф і далі сидів непорушно. Зате Піпін скочив на ноги так, ніби з нього зняли величезний тягар, і став, слухаючи перегук рогів, і йому здавалося, що серце його розірветься від радості. І пізніше він уже ніколи не міг чути далекий поклик рогу без сліз на очах. Але тепер він раптом згадав, чому прибіг, і кинувся вперед. Саме тієї миті Ґандалф поворухнувся, щось сказав Тінеборові й поїхав до Воріт.
— Ґандалфе, Ґандалфе! — закричав Піпін, і Тінебор зупинився.
— Ти що тут робиш? — запитав Ґандалф. — Хіба не забороняє закон Міста тим, хто носить чорне зі срібним, покидати Цитадель без дозволу правителя?
— Він дозволив, — сказав Піпін. — Він прогнав мене. Та я боюся. Там може трапитися щось жахливе. По-моєму, він втратив глузд. Я боюся, що він уб'є себе. І Фарамира — також. Ти можеш його зупинити?
Ґандалф дивився просто крізь відчинені Ворота, а звідти долинав шум бою. Він стиснув кулаки.
— Я мушу йти, — сказав він. — Чорний Вершник повернувся і завдасть нам іще багато горя. Я не маю часу.
— А Фарамир! — викрикнув Піпін. — Він іще не вмер, і вони спалять його живцем, якщо їх не зупинити.
— Спалять живцем? — перепитав Ґандалф. — Ти про що? Ану розказуй!
— Денетор пішов до Склепу і забрав Фарамира, і каже: ми всі згоримо, і він не буде чекати, і звелів розкласти вогнище і спалити його, і Фарамира також. І послав слуг по дрова й олію. Я все розказав Береґондові, та боюся, він не наважиться покинути свій пост: він стоїть на варті. Та і що він може зробити? — Отак Піпін випалив новину, тремтячою рукою торкаючи Ґандалфа за коліно. — Ти можеш урятувати Фарамира?
— Мабуть, так, але за той час, боюся, загинуть інші. Я мушу йти, оскільки ніхто, крім мене, не допоможе. Та лихом і жалем обернеться моя допомога. Навіть у самому осерді твердині Ворог може вразити нас: це справа його злої волі.
Отак, прийнявши рішення, Ґандалф не барився: підхопивши та посадивши Піпіна перед собою, він розвернув Тінебора. Вони поскакали вгору Мінас-Тірітом, а гуркіт війни наростав. Довкола люди оговтувалися від страху та розпачу, хапалися за зброю і гукали одні до одних: «Роганці прийшли!» Капітани віддавали накази, загони шикувались і крокували до Воріт.
По дорозі зустріли князя Імрагіла, і той крикнув до них:
— Куди ти, Мітрандіре? Рогірими вже воюють на полях Ґондору! Ми мусимо зібрати всі сили.
— Збирайте всіх воїнів до єдиного, — сказав Ґандалф. — І поспішайте. Я прийду, як тільки зможу. Та зараз у мене невідкладна справа до правителя Денетора. Візьми на себе керівництво за відсутності правителя!
Поїхали далі; біля Цитаделі в обличчя подув вітер, а вдалині розгорався світанок, світлішав небокрай на півдні. Та надії це не принесло, бо вони не знали, що їх очікує, і боялися приїхати надто пізно.
— Темрява розвіюється, — сказав Ґандалф, — але вона все ще висить над Містом.
Біля воріт Цитаделі сторожі не було.
— Значить, Береґонд пішов, — сказав Піпін, і йому полегшало на серці.
Вони звернули на дорогу і поспішили до Замкнених Дверей. Двері були відчинені, а на порозі лежав убитий вартовий, ключі його зникли.
— Справа рук Ворога! — сказав Ґандалф. — Таке він любить: свій проти свого; вірні колись серця роз'єднані в сум'ятті. — Він спішився і звелів Тінеборові йти до стійла. — Вертайся при першому ж поклику!
Переступили поріг і спустилися крутою звивистою дорогою. Світало, і високі колони та статуї пропливали повз них, мов сірі привиди.
Раптом тишу порушили крики та дзенькіт мечів: такого шуму в цих священних місцях не було чути від дня заснування Міста. Нарешті вони вийшли на Рат-Дінен і побігли до Склепу Намісників, великий купол якого вже вимальовувався в сутінках.
— Стійте! Стійте! — крикнув Ґандалф, вискакуючи на кам'яні сходи. — Зупиніться, безумці!
На верхній сходинці ґанку стояв Береґонд у чорно-срібному вбранні вартового, й він сам-один утримував двері від слуг Денетора з мечами та смолоскипами. Двоє з них уже впали від його зброї, зачервонивши склеп кров'ю; інші проклинали його, називаючи бутівником і зрадником.
Коли Ґандалф і Піпін уже підбігали, з середини дому померлих вони почули крик Денетора:
— Швидше! Швидше! Робіть, що я звелів! Убийте цього зрадника! Або я сам розправлюся з ним!
І двері, які Береґонд притримував лівою рукою, розчахнулись, і з'явився Денетор, величний і грізний, із оголеним мечем; очі його палали вогнем.
Але Ґандалф вибіг по сходах, і слуги відсахнулися від нього, затуляючи очі; бо він промайнув, мов сліпуча блискавка в темряві, і велика була його лють. Він підняв правицю, і занесений меч вирвався з рук Денетора й упав у нього за спиною в темряві Склепу; і Денетор вражено відступив назад.
— Що діється, володарю? — спитав Ґандалф. — Дім померлих — не місце для живих. І чому б'ються тут, у Склепі, коли битва вирує перед Воротами? Чи Ворог пробрався вже навіть сюди, на Рат-Дінен?
— Відколи це правитель Ґондору повинен звітувати перед тобою? — сказав Денетор. — Чи я не маю
