Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Коли день почав отак повертатися супроти Ґондору і надія пригасла, в Місті зчинився крик. Було перед полуднем, сильним вітром на північ віднесло дощ, засяяло сонце. У чистому повітрі вартові згори побачили вдалині нову небезпеку, й остання надія покинула їх. За вигином біля Гарлонда Андуїн плив напрямки, тож із Міста на багато миль було видно його течію, і далекозорі могли помітити кораблі, які піднімались угору. І тепер вони скрикнули з переляку, бо на блискучій Ріці помітили гнаний вітром темний флот: великі галери та кораблі з багатьма веслами і з напнутими чорними вітрилами.

— Умбарські корсари! — кричали люди. — Умбарські корсари! Дивіться! Пливуть умбарські корсари! Значить, упали Белфалас і Етір, і втрачено Лебеннін. Корсари йдуть на нас! Це — останній удар!

І тоді без наказу, бо в місті віддавати накази було нікому, люди побігли до дзвонів і забили на сполох; інші, схопивши сурми, заграли сигнал відходу.

— Утікайте за стіни! — кричали вони. — За стіни! Вертайтеся до Міста, поки всіх вас не перебили!

Та вітер, що гнав кораблі, відносив той галас за Місто.

Проте для рогіримів не потрібен був цей сигнал тривоги. Вони і самі розгледіли чорні вітрила. Бо Еомер був тепер за якусь милю від Гарлонда, й між гаванню та ним збилися ворожі полки, а ззаду його обходило нове військо, відрізаючи від князя. І він подивився на Ріку, і надія згасла в його серці, і прокляв він такий благословенний раніше вітер. А військо Мордору це надихнуло, розпалило його лють і шал, і з вереском кинулося воно в атаку.

Посуворішав Еомер, і розум його прояснів. Він звелів засурмити в роги й зібрати всіх воїнів під його стягом; бо задумав він скласти стіну зі щитів і битися, поки вистачить сил, аби здійснити на полях Пеленнору подвиги, гідні пісень, хоч і не залишиться на Заході нікого, хто згадав би останнього короля Роганської Марки. Тож він виїхав на зелений пагорб і встромив у землю свій стяг, і Білий Кінь замайорів на вітрі.

Із вагань, із пітьми ще до схід сонця

Я на світло вирушав, меч здійнявши,

А тепер кінець — я розбив серце:

Лють тепер, смерть тепер і в крові захід!

Він промовив ці слова і при тому розсміявся. Бо запал битви знову пройняв його; він був неушкоджений і молодий, і був королем — правителем відважного народу. І от, розсміявшись із відчаю, він подивився на чорні кораблі і пригрозив їм мечем.

І тоді подив і велика радість охопили його; він підкинув меч у повітря, впіймав його і заспівав. І всі погляди звернулись у той же бік, і — о диво! — на першому кораблі замайорів великий стяг, і коли корабель повернув до Гарлонда, вітер розгорнув полотнище. На ньому зацвіло Біле Дерево, як на стягах Ґондору; і довкола нього — Сім Зірок, а вгорі — корона, знак Еленділа, не бачений сотні літ. І зорі заіскрились у ранкових променях, бо самоцвітами вишила їх Арвен, донька Елронда, і корона з мітрилу та золота сяяла на сонці.

Так з'явився Араґорн, син Араторна, Елессар, спадкоємець Ісілдура, повернувся зі Стежини Мертвих, принесений вітром із Моря до королівства Ґондор; і рогірими вітали його радісним сміхом і дзвоном мечів, а у враженому й утішеному Місті заграли сурми та задзвонили дзвони. А військо Мордору охопила розгубленість, і страшними чарами здалася їм поява ворогів на їхніх кораблях; і з жахом усвідомили вони, що доля обернулася проти них і що кінець їхній близько.

На схід скакали лицарі Дол-Амрота, женучи перед собою ворога: тролів, варягів і орків, котрі ненавиділи сонце. На південь мчав Еомер, від нього втікав супротивник і опинився між молотом і ковадлом. Бо тепер із кораблів на причал Гарлонда сходили воїни і бурею летіли на північ. Серед них були Леґолас, і Ґімлі зі сокирою, Галбарад зі знаменом, Елладан і Елрогір зі зорями на чолах, і непохитні дунадани, слідопити Півночі, попереду хоробрих воїнів Лебенніну та Ламедону й південних провінцій. А випереджав усіх Араґорн, і в руці його сяяло Полум'я Заходу, Андуріл, мов яскравий вогонь, перекований Нарсіл, грізний, як у давнину; і на чолі його сяяла Зірка Еленділа.

І так нарешті посеред поля бою зустрілись Еомер і Араґорн; і вони зіскочили з коней, оперлися на мечі й радісно глянули один на одного.

— От ми знову зустрілися, хоча військо цілого Мордору стояло між нами, — сказав Араґорн. — Пам'ятаєш, я передбачив це в Горнбурґу?

— Пам'ятаю, — відповів Еомер, — але надія часто підводить, і тоді я не знав, що ти віщуєш майбутнє. Та двічі благословенна неочікувана допомога, і ще ніколи не було зустрічі радіснішої.

І вони потиснули один одному руки.

— І зустрілися ми саме вчасно, — додав Еомер. — Ще хвилина — і ти запізнився би, друже мій. Ми зазнали тяжких втрат.

— Тоді спершу помстимось, а потім поговоримо! — сказав Араґорн, і вони разом поїхали на битву.

Довго та жорстоко довелося їм битися; південці були хоробрі, войовничі й люті у відчаї; і східняни, загартовані війнами, не просили пощади. Тут і там, біля спалених садиб і комор, на схилах і пагорбах, під стіною чи у відкритому полі — всюди групувалися вони і билися до самого вечора.

Нарешті сонце сховалося за Міндоллуїном, і все небо запалало, так що пагорби та гори неначе залило кров'ю; вогнем спалахнула Ріка, і трава Пеленнору почервоніла в надвечір'ї. І з заходом сонця закінчилася велика Битва на полях Ґондору; й у межах Раммасу не залишилося жодного живого ворога. Перебили всіх, окрім тих, хто втік і пізніше загинув од ран чи втонув у червоній піні Ріки. Лише одиниці вибралися на схід до Морґула чи Мордору; і до землі гарадримів долинули тільки далекі чутки про страшну помсту й міць Ґондору.

Араґорн, Еомер та Імрагіл їхали назад до Воріт Міста, такі втомлені, що не мали сил ані радіти, ні горювати. Усі троє були неушкоджені, бо їх оберігали фортуна, вміння та сила рук, і мало хто наважувався чинити їм опір чи дивитись у їхні обличчя, які горіли гнівом. Але багато поранених і полеглих було на полі бою. Порубали сокирами Форлонга, який бився самотою і піший; під час атаки на мумаків затоптали на