Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Усі, крім одного. Мовчазний і спокійний посеред площі за Ворітьми верхи на Тінеборі чекав на нього Ґандалф: на Тінеборі, що один-єдиний із усіх вільних коней на землі не піддавався страху, — незворушний, непохитний, мов камінна статуя Рат-Дінену.
— Ти не ввійдеш, — мовив Ґандалф, і величезна тінь зупинилася. — Повертайся у свою безодню! Забирайся звідси! Провались у ніщо, яке чекає на тебе і твого пана. Геть звідси!
Чорний Вершник відкинув каптур, і — о диво! — на ньому була королівська корона; та не було голови. Багряне полум'я палало між короною та широкими плечима, вкритими чорним плащем. З невидимих уст вирвався моторошний сміх:
— Старий дурень! Старий дурень! Настав мій час. Чи не впізнаєш своєї Смерті? Марні твої прокльони! Зараз ти помреш!
І він високо підняв свій меч, і лезом пробіг вогонь.
Ґандалф не поворухнувся. І цієї ж миті десь далеко, в міському дворику, заспівав півень. Високо і чисто прокричав він, нічого не відаючи про чари та битву, вітаючи ранок, що розгорався високо в небі над тінями смерті.
І ніби у відповідь, іздалеку долинули звуки численних рогів. Темними схилами Міндоллуїну розкотилася їхня луна. Голосно сурмили великі роги Півночі. На допомогу прийшов Роган.
V. Похід Рогіримів
Було темно, і загорнутий у ковдру Мері, лежачи на траві, нічого не бачив; але хоч ніч і була задушлива та безвітряна, довкола нього тихо зітхали невидимі дерева. Він підвів голову. Тоді знову почув: неначе бій барабанів на лісистих схилах і гірських уступах. Барабани раптом стихали, а тоді знову гримотіли, то ближче, то далі. Чи чують їх вартові, думав він. У темряві не було видно нічого, та він знав, що довкола безліч рогіримів. Пахло конями, чути було, як вони переступають із ноги на ногу й ударяють копитами по м'якій хвойній підстилці. Військо заночувало в сосновому лісі біля Ейленаху, високої гори, що здіймалася над хребтом посеред Друаданського лісу, повз який проходила головна дорога до східного Анорієну.
Втомлений, Мері все ж не міг заснути. Він проїхав цілі чотири дні, й дедалі густіший морок гнітив його серце. Він уже сам не розумів, чому так просився в похід, при тому що йому дозволяли — ба навіть наказували — залишитися. Також думав, чи старий король дізнався, що його не послухались, і чи розгнівався. Мабуть, що ні. Здавалося, що певна домовленість існувала між Дернгельмом і Едьфгельмом, маршалом еореда, до якого вони пристали. Він і всі його воїни вдавали, що не бачать і не чують Мері. Він був неначе ще однією торбою Дернгельма. А Дернгельм його не втішав: він ні з ким не розмовляв. Мері почувався маленьким, самотнім і нікому не потрібним. А в повітрі збиралася тривога, й у лісах чаїлись усілякі лиха. Час тепер був тривожний, і над загоном нависла загроза. Залишалося менше як день переходу до оборонних мурів Мінас-Тіріта, які оточували міські околиці. Уперед вислали розвідників. Деякі з них не повернулись. Інші примчали з повідомленням, що дорогу захопили ворожі сили. Військо супротивника отаборилося за три милі на захід від Амон-Діну, рухається дорогою і зараз перебуває на відстані якихось трьох ліг. Придорожніми горами та лісами тиняються орки. Король із Еомером допізна радили раду.
Мері захотілося з кимось поговорити, й він згадав про Піпіна. Та це тільки посилило неспокій. Бідолашний Піпін, замкнений у великому місті з каменя, самотній і переляканий. Мері захотілося стати високим вершником, таким як Еомер, аби засурмити в який-небудь ріг і кинутися навскач на його порятунок. Він сів, прислухаючись до барабанів, що знову загули, цього разу вже ближче. Залунали приглушені голоси, й між деревами промайнули напівприкриті ліхтарі. У темряві невпевнено заворушилися люди.
Висока постать виринула з пітьми і перечепилася через нього, вилаявши кляте коріння. Він упізнав голос маршала Ельфгельма.
— Я не корінь, пане, — сказав Мері, — і не торба, а гобіт у синцях. Не перепрошуй, але скажи, що тут затівається?
— А хто його знає в цих проклятих сутінках, — відповів Ельфгельм. — Але правитель наказав бути напоготові: можемо рушити у будь-який момент.
— Отже, вороги близько? — перелякано запитав Мері. — Це їхні барабани? А я вже було думав, мені причулося, бо ніхто неначе й не помічав нічого.
— Та ні, — відказав Ельфгельм, — вороги на дорозі, а не в горах. Це — дикуни, мешканці лісу: так вони спілкуються на віддалі. Кажуть, дотепер населяють Друаданський ліс. Ще з прадавніх часів, але нині їх мало, і ховаються вони від людей, дикі та обережні, мов звірі. Не воюють ані з Ґондором, ані з Маркою; та зараз їх непокоять темрява і навала орків: вони бояться повернення Темних Років, що є цілком імовірним. Добре хоч те, що вони нам не вороги: бо, кажуть, стріли їхні отруйні, та й у лісі з ними ніхто не зрівняється. Але вони запропонували свої послуги Теодену. Якраз повели до короля одного з їхніх вождів. Онде пішли з ліхтарями. Оце й усе, що мені відомо. А тепер мушу йти виконувати наказ. Пакуйся, пане Торбо!
І він розтанув у темряві. Мері не дуже сподобалася розмова про дикунів і отруєні дротики: він і без того потерпав од переляку. Чекання стало нестерпним. Йому закортіло дізнатися, що відбувається. Він піднявся і тихенько пішов навздогін за останнім ліхтарем, що ховався між деревами.
Урешті-решт, він вийшов на галявину, де під великим деревом стояв намет короля. Прикритий угорі ліхтар звисав із гілки й відкидав коло тьмяного світла. Там сиділи Теоден і Еомер, а перед ними навпочіпки — дивний чоловік, гулястий, як вивітрений камінь, і волосся його рідкої бороди звисало з важкого підборіддя, мов сухий мох. Був він коротконогий і товсторукий, череватий і присадкуватий, одягнутий лише у спідницю з трави. Мері здалося, що десь він його бачив, і раптом у пам'яті зринули Пукелі з Гірського Скиту. Ось тут ожила одна з тих старих фігур, а може, це з'явився нащадок прадавніх істот, котрих зображували давно забуті різьбярі минувшини.
Коли Мері підкрався ближче, всі мовчали. Та потім дикун почав говорити, неначе відповідаючи на запитання. Голос його був низький і гортанний, але говорив він, на подив Мері, загальною мовою, хоча затинаючись і вставляючи якісь чудні слова.
— Ні, батьку конярів, — казав він, — ми не воїни. Тільки мисливці. Убиваємо ґорґунів у лісах, ненавидимо орків. Ти теж ненавидиш ґорґунів. Тому допоможемо. Дикий народ далеко чує, далеко бачить, знає всі стежки. Дикий народ
