Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Ще раз дякую тобі, Ґан-бурі-Ґане, вожде лісу, — сказав Теоден. — І за провідників, і за добрі звістки. Хай вам щастить!

— Бийте ґорґунів! Убивайте орків! Слова не втішать дикунів, — відповів Ґан. — Розженіть темряву світлим залізом!

— Заради цього ми стільки проїхали, — сказав король, — і заради цього докладемо всіх зусиль. Та чи пощастить нам — буде видно завтра.

Ґан-бурі-Ґан присів і торкнувся землі гулястим чолом на знак прощання. І вже збирався піти, але раптом підвів голову, мов налякана тварина, що зачула незнайомий запах. Очі його блиснули.

— Вітер міняється! — крикнув він і вмить зник у пітьмі разом зі своїми родичами, й уже ніколи вершники Рогану не бачили їх.

Невдовзі далеко на сході знову глухо забили барабани. Та ніхто з роганців уже не боявся, що дикуни зрадливі, дивні та ворожі, хоча на перший погляд вони такими і здавалися.

— Провідники нам уже не потрібні, — сказав Ельфгельм, — бо з нами є вершники, котрі в мирні часи їздили до Мундбурґа. Я і сам їздив. Коли ми виїдемо на дорогу, вона заверне на південь, а звідти ще сім ліг до Пеленнорського муру. Узбіччя дороги там трав'янисті. На цьому відрізку ґондорські гінці, бувало, летіли щодуху. І ми проїдемо швидко та безшумно.

— Оскільки нас чекає жорстока битва і нам потрібні сили, — сказав Еомер, — я раджу зараз відпочити, а вирушити вночі — з таким розрахунком, аби вийти на поле бою на світанні або коли наш правитель подасть знак.

Король погодився з цим, і капітани розійшлися. Та Ельфгельм незабаром повернувся.

— З-за сірого лісу, володарю, — сказав він, — наші розвідники принесли звістки лише про двох людей, двох мертвих воїнів, і мертвих коней.

— Справді? — сказав Еомер. — І що?

— А те, що це були ґондорські гінці; один із них, мабуть, Гірґон. У руці — Червона Стріла, а голова відрубана. Крім того, з розташування їхніх тіл видно, що втікали вони на захід. Я це пояснюю так, що вони наштовхнулися на ворога вже на зовнішньому мурі, або ж їх атакували на зворотньому шляху — а значить, це було два дні тому, якщо вони, як звично, змінювали коней. Вони не встигли би доїхати до Міста і повернутись.

— Отже, Денетор нічого не чув про наш похід і не сподівається на допомогу, — сказав Теоден.

— Біда не терпить зволікання, та все ж краще пізно, ніж ніколи, — сказав Еомер. — І хтозна, може, цього разу старе прислів'я виявиться правдивим як ніколи.

Була ніч. Роганський загін безшумно мчав узбіччями дороги. Оминаючи Міндоллуїн, дорога повертала на південь. Майже просто попереду вдалині червона заграва під чорним небом висвітлювала темні схили величезної гори. Під'їжджали до Пеленнору; та світанок іще не настав.

Король їхав попереду, оточений своєю дружиною. За ним ішов еоред Ельфгельма; і Мері побачив, що Дернгельм намагається непомітно, в темряві, виїхати вперед, і нарешті він таки приєднався до королівської варти. Ось вершники зупинилися. Мері почув, як попереду тихо розмовляють. Повернулися розвідники, котрі доскакали майже до самого муру.

— Палають великі пожежі, правителю, — доповів один. — Місто у вогні, довкола велике військо. Але всіх підтягнули на штурм. Наскільки ми зрозуміли, на зовнішньому мурі залишилося зовсім мало солдатів, але й ті зайняті руйнуванням і по боках не роздивляються.

— Пам'ятаєш, правителю, що сказав дикун? — мовив другий. — У мирний час я живу на відкритому Плато, моє ім'я — Відфара, і мені вітер також приносить звістки. А вітер міняється. Повіяв вітер із півдня, в ньому хоч і слабкий, але відчутний запах моря. Ранок принесе зміни. Коли ти минеш мур, над смородом підніметься світанок.

— Якщо правдиві твої слова, Відфаро, то будь же благословенний віднині довіку! — сказав Теоден.

Він повернувся до дружинників, котрі стояли поруч, і промовив так голосно, щоби почули вершники з першого еореда:

— Настав наш час, вершники Марки, сини Еорла! Вогонь і ворог перед нами, рідні оселі — позаду. Та хоч судилося вам битись у чужому краї, здобута слава буде вашою довіку. Ви присягнули — тож тепер виконайте присягу, заради правителя, і землі, й непорушної дружби!

Роганці вдарили списами об щити.

— Еомере, сину мій! Ти поведеш перший еоред, — продовжив Теоден, — і піде він у центрі під королівським стягом. Ельфгельме, ти поведеш свій загін праворуч, відразу за стіною. А Ґрімбольд — ліворуч. Решта нехай іде за тими трьома, як кому вже вдасться. Бийте ворога там, де він групується. Інших планів скласти не можемо, бо нам не відомо, що діється на полі. А зараз — уперед, і не бійтеся темряви!

Дружина помчала навскач, але все ще було темно, що би там не передбачав Відфара. Мері сидів за спиною Дернгельма, тримаючись лівою рукою, а правою намагаючись вийняти з піхов меча. Тепер він добре розумів, що правий був король, коли говорив: «А що робитимеш у такій битві ти, Меріадоку?» «Тільки оце, — подумав він, — заважати вершникові і якось триматись у сідлі, бо впаду — і затопчуть на смерть!»

До зовнішнього муру було не більше як ліга. Вони досягли його швидко; занадто швидко, на думку Мері. Пролунали дикі крики, брязнула зброя, і все стихло. Кількох орків на стінах захопили зненацька й умить перебили або розігнали. Біля руїн північних воріт Раммасу король знову зупинився. Перший еоред підтягнувся; Дерн-гельм тримався біля короля, хоча загін Ельфгельма відійшов далеко праворуч. Вершники Ґрімбольда пройшли і стали у великому проломі муру трохи далі на схід.

Мері виглянув через плече Дернгельма. Удалині, миль за десять або й більше, лютувала пожежа, а на рівнині широким півмісяцем палали лінії вогню, до найближчої — не ціла ліга. На темній рівнині Мері міг побачити мало, однак ані сподівань на ранок, ані вітру, свіжого чи ні, він не відчув.

Роганське військо ступило на землю Ґондору мовчки, рухаючись повільно, але невпинно, як хвиля припливу через проломи у греблі, яку вважали надійною. Розум і волю Чорного Вождя цілковито захопило палаюче місто, і тривожні звістки до нього ще не дійшли.

Король повів своїх людей на схід, оминаючи вогняні рови та вороже військо. Вони все ще були непомічені, й Теоден усе ще не подавав сигналу. Нарешті він знову зупинився. Місто було вже ближче. У повітрі висів запах паленого та витали тіні смерті. Коні непокоїлися. Та король сидів на Сніжногривому непорушний, споглядаючи агонію Мінас-Тіріта, мовби його несподівано здолав біль або страх. Здавалося, він зігнувся під тягарем літ. Мері самому здавалося, що тягар жаху та сумнівів тисне його до землі.