Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Але нам потрібна допомога у бою, — сказав Еомер. — Як ви можете допомогти?

— Приносити звістки, — сказав дикун. — Ми дивимося з вершин, ми лазимо на високі гори і дивимось униз. Місто з каменю оточене. Вогонь горить довкола, а тепер і всередині. Хочеш піти туди? Тоді треба поспішати. Але ґорґуни та люди здалеку, — він махнув короткою вузлуватою рукою на схід, — сидять на дорозі. Дуже багато, більше ніж конярів.

— Звідки ти це знаєш? — запитав Еомер.

Пласке обличчя старого та його темні очі не змінили виразу, але образа прозвучала в понурому голосі:

— Дикі люди — дикі, вільні, але не діти. Я — великий вождь, Ґанбурі-Ґан. Я рахую різні речі: зірки в небі, листя на деревах і людей у темряві. Вас десять і п'ять разів по двадцять двадцяток. А тих — більше. Велика битва, а хто переможе? І набагато більше ходить довкола стін міста з каменю.

— На жаль, говорить він мудро, — сказав Теоден. — І наші розвідники доповіли, що дорогу перегородили ровами і нашпигували кілками. Ми не зможемо змести їх раптовою навалою.

— Та все ж мусимо поспішати, — сказав Еомер. — Мундбурґ у вогні!

— Дайте Ґан-бурі-Ґану закінчити! — сказав дикун. — Він знає багато доріг. Він поведе вас дорогою, де немає ровів, де ґорґуни не ходять, тільки дикі люди та звірі. Багато стежок проклали, коли люди з кам'яних міст були сильніші. Вони розрізали гори, як мисливці розрізають м'ясо звірів. Дикуни думали, що вони їдять каміння. Вони їздили через Друадан до Ріммону великими возами. Тепер не їздять. Про дорогу забули, але тільки не дикуни. Через гору та за гору веде вона під травою і лісом, там за Ріммоном і до Діну, і знову до дороги конярів. Дикуни покажуть вам дорогу. Тоді ви уб'єте ґорґунів і розженете погану темряву світлим залізом, і дикуни будуть спати спокійно в дикому лісі.

Король переговорив із Еомером роганською мовою. Нарешті Теоден звернувся до Ґан-бурі-Ґана:

— Ми приймаємо твою пропозицію. Ми залишимо позаду великі сили ворога, та що з того? Якщо кам'яне місто впаде, нам не буде вороття. Якщо вистоїть — військо орків буде відрізане. Допоможи нам, Ґан-бурі-Ґане, і ми пообіцяємо тобі щедру винагороду та дружбу Рогану на вічні часи.

— Мертві — не друзі для живих і дарунків їм не дають, — відповів дикун. — Але якщо ви переживете Темряву, тоді залишіть диких людей у спокої та ніколи не полюйте на них у лісі, як на звірів. Ґан-бурі-Ґан не поведе вас у пастку. Він сам піде з батьком конярів, і якщо заведе не туди, вб'єте його.

— Хай буде так! — відповів Теоден.

— А коли ми вийдемо на дорогу? — запитав Еомер. — Якщо ти поведеш, доведеться їхати кроком, і я не сумніваюся, що шлях вузький.

— Дикуни ходять швидко, — сказав Ґан. — А он там, по Кам'яновізній долині, можна їхати по четверо в ряд, — і він махнув рукою на південь, — але шлях вузький на початку й у кінці. Дикуни перейдуть звідси до Діну від світанку до полудня.

— Отже, передові дійдуть щонайменше за сім годин, — сказав Еомер, — а всі решта — годин за десять. Можливі непередбачувані затримки, і якщо наш загін розтягнеться, багато часу піде на шикування, коли вийдемо з гір. Котра зараз година?

— Хтозна, — сказав Теоден. — Зараз суцільна ніч.

— Зараз темно, та ніч минула, — сказав Ґан. — Коли сходить Сонце, ми його відчуваємо, навіть якщо воно заховане. Зараз воно вже над східними горами. У небі починається день.

— Тоді мусимо виступати негайно, — сказав Еомер. — Хоча на допомогу Ґондору сьогодні ми не встигнемо.

Мері не став дослуховувати, а тихенько вислизнув і побіг готуватися до походу. То був останній привал перед битвою. Мері розумів, що мало хто вціліє у бою. Але він подумав про Піпіна та палаючий Мінас-Тіріт і так відігнав свій страх.

Той день минув спокійно, і жодних засідок ворога на шляху не виявилося. Дикуни розставили вздовж стежки обережних мисливців, аби жоден орк чи шпигун не помітив руху в горах. Чим ближче було до оточеного міста, тим густішою ставала пітьма, і колоною темних тіней здавалися люди та коні. Кожен загін супроводжував дикий лісовик; старий Ґан крокував поруч із королем. Спершу рухалися повільніше, ніж сподівалися, бо вершникам було важко пробиратися вкритими густим лісом хребтами від табору до Кам'яновізної долини, ведучи коней за вуздечки. Було далеко пополудні, коли передовий загін увійшов у сірі хащі за східним схилом Амон-Діну, в широку ущелину між гірськими хребтами, які розбігалися на схід і на захід. Через ущелину вниз збігала давно покинута дорога, до головного шляху від Міста в Анорієн, але впродовж багатьох поколінь вона заростала хащами й, урешті, зникла під опалим листям незчисленних літ. Однак зарості були останнім прикриттям вершників перед виходом на відкрите поле; адже далі пролягали дорога та рівнини Андуїну, а на сході та півдні схили були голі й скелясті, так наче зсудомлені гори збилися докупи і полізли вверх, бастіон на бастіон, згромадившись у могутні хребти й відроги Міндоллуїну.

Передовий загін зупинився, і, коли решта підтягнулася з Кам'яновізної долини, розбили табір під сірими деревами. Король скликав на нараду капітанів. Еомер запропонував вислати на дорогу розвідників, але старий Ґан похитав головою.

— Не варто відсилати конярів, — сказав він. — Дикуни вже побачили все, що можна побачити в такій темряві. Вони незабаром прийдуть і все мені розкажуть.

Зібралися капітани; а тоді з хащі, крадучись, вийшло ще кілька пукелів, таких схожих на старого Ґана, що Мері їх би не розрізнив. Вони заговорили до Ґана дивною гортанною мовою.

Нарешті Ґан обернувся до короля:

— Дикуни розказали. По-перше, будьте обережні! Усе ще багато людей у таборі за Діном, година ходу, — й він махнув рукою на захід до чорної вершини. — Та нікого не видно між нами і новими стінами кам'яного міста. А там багато. Стіни не вистоять: ґорґуни руйнують стіну земними блискавками та чорним залізом. Не бояться і довкола не озираються. Вони думають, що їхні друзі стережуть усі дороги! — При цьому у старого Ґана забулькотіло в горлі, — мабуть, він так сміявся.

— Гарні новини! — вигукнув Еомер. — Навіть у цих сутінках спалахує надія. Хитрощі нашого Ворога часом обертаються проти нього. Ця клята темрява нас і прикриє. І тепер, прагнучи зруйнувати Ґондор, аби не залишити каменя на камені, його орки звільнили мене від найбільшої перепони. Нас би надовго затримали під зовнішнюю стіною. А тепер ми її