Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Узяли мур! — кричали люди. — Проломлюють мур! Вони вже близько!

— Де ж Фарамир? — у розпачі вигукнув Береґонд. — Невже загинув?

Перші звістки привіз Ґандалф. Близько до полудня він з'явився з кількома вершниками, супроводжуючи валку возів. Там лежали поранені, всі ті, кого вдалося винести з бою біля фортів. Ґандалф одразу ж пішов до Денетора. Правитель Міста сидів у високій палаті на самому верху Білої Вежі, а поруч стояв Піпін; старий переводив погляд темних очей із каламутних північних вікон на південні, а потім на східні, ніби намагаючись пронизати пітьму, що кільцем оточила його. Найчастіше він дивився на північ і час від часу прислухався, неначе якесь стародавнє мистецтво було здатне донести до його вух стукіт копит із далеких рівнин.

— Фарамир повернувся? — запитав він.

— Ні, — відповів Ґандалф. — Але коли я покидав його, він усе ще був живий. Він вирішив залишитися в ар'єргарді, щоби відступ Пеленнором не перетворився на втечу. Можливо, йому вдасться протриматися ще досить довго, хоча я в цьому сумніваюся. Супротивник його занадто сильний. Прийшов той, кого я боявся.

— Невже… сам Темний Володар? — скрикнув Піпін, від переляку забувши про своє місце.

Денетор гірко посміхнувся.

— Ні, поки що ні, пане Переґріне! Він з'явиться лише в годину тріумфу, коли буде здобуто перемогу. Як зброю він використовує інших. Так чинять усі великі володарі, якщо вони мудрі, пане дрібнолюдику. Інакше навіщо мені сидіти тут, у вежі, й думати, спостерігати, вичікувати і навіть жертвувати синами? Адже я не розучився володіти мечем.

Він устав і відкинув довгий чорний плащ, і виявилося, що був він у кольчузі та підперезаний довгим мечем із великим руків'ям і в чорно-срібних піхвах.

— Уже багато років я не знімаю цього ні вдень, ні вночі, — сказав він, — аби з віком тіло не розніжилось і не втратило силу.

— Проте зараз твої зовнішні укріплення вже захопив у свої руки найстрашніший із усіх вождів Барад-дура, — мовив Ґандалф. — Король Анґмару давніх часів, Чорнокнижник, Примара Персня, Володар Назґулів, спис жаху в руці Саурона, тінь розпачу.

— Отож, Мітрандіре, ти маєш гідного супротивника, — сказав Денетор. — Мені вже давно відомо, хто головний капітан війська Темної Вежі. Оце все, з чим ти прийшов? Чи ти втік із поля бою, бо супротивник сильніший за тебе?

Піпін затремтів од страху, що Ґандалф раптом розгнівається, та його страх був даремний.

— Можливо, сильніший, — спокійно мовив Ґандалф. — Але час змагатися мені з ним іще не настав. І якщо вірити пророцтвам давнини, не від руки чоловіка він загине, і доля його прихована від Мудрих. Та і сам Вождь Відчаю поки що не з'явився. Він править згідно з мудрістю, про яку ти говорив, із відстані, женучи перед себе ошалілих рабів.

Ні, я радше прийшов охороняти поранених, котрих іще можна вилікувати; бо в Раммасі багато широких проломів, і невдовзі моргульське військо рине через них у багатьох місцях. Саме це я і хотів сказати. Невдовзі битва переміститься на поля. Треба приготуватися до вилазки. Нехай це будуть кіннотники. На них наша остання надія, бо лише в одному поступається нам ворог: у нього мало вершників.

— І в нас їх мало. Поява роганців була би дуже доречна, — сказав Денетор.

— Але першими сюди прийдуть інші гості, — сказав Ґандалф. — Утікачі з Каїр-Андросу вже тут. Острів захоплений. Ще одна армія вийшла з Чорної Брами і насувається з північного сходу.

— Тобі часто дорікають, Мітрандіре, що ти любиш приносити погані новини, — сказав Денетор. — Але для мене це вже не новини: ще вчора ввечері мені все було відомо. А щодо вилазки, то я про неї теж думав. Ходімо донизу.

Минав час. Незабаром зі стіни побачили відступ передових загонів. Спершу з'явилися безладні групки змучених і здебільшого поранених солдатів; деякі бігли так, ніби за ними гналися. На сході зайнялися далекі вогні, і здавалося, що місцями вони повзли по рівнині. Палали будинки та комори. Потім потекли річки червоного полум'я, звиваючись у пітьмі, сходячись до лінії широкої дороги, що вела від міських воріт до Осґіліата.

— Ворог, — шепотіли люди. — Мури взято. Ось вони лізуть через проломи! Здається, несуть смолоскипи. Де ж наші?

Надходив вечір, і було так темно, що навіть найзіркіші на Цитаделі мало що могли вгледіти на полях, хіба те, що пожежі множились і річки вогню видовжувались і текли все швидше. Урешті-решт, десь за милю від Міста з темряви з'явився впорядкований загін воїнів, що йшов, а не біг, тримаючи стрій.

Спостерігачі затамували подих.

— Це точно Фарамир! — говорили вони. — Йому коряться і люди, і коні. Вони дійдуть.

Відступаючим залишалося пройти ще зо чверть милі. З пітьми вискочив невеликий загін вершників — усе, що залишилося від ар'єргарду. Вони розвернулись і знову кинулися назустріч вогняним річкам. Тоді раптом звідти долинули дикі вигуки. То летіла ворожа кіннота. Вогняні річки злились у єдиний потік, ряд за рядом сунули орки зі смолоскипами, дикі південці під червоними прапорами, різко викрикуючи, переганяючи, оточуючи відступаючих. І з пронизливим виттям із темного неба кинулися крилаті тіні, Назґули, які прилетіли вбивати.

Відступ перетворився на безладну втечу. Люди кинулись урозтіч, розбігалися мов навіжені, кидали зброю, волали зі страху, падали на землю.

І тоді з Цитаделі пролунала сурма, і Денетор нарешті вислав своїх кіннотників. У затінку Воріт, під стінами, чекали вони на його сигнал: усі верхівці, що назбирались у Місті. Суцільною лавою кинулися вони вперед і помчали навскач, і з бойовим кличем кинулися на ворога. І зі стін пролунав клич у відповідь, бо попереду летіли лицарі Дол-Амрота на чолі з їхнім князем і з блакитним стягом над ними.

— Амрот за Ґондор! Амрот за Фарамира!

Бурею налетіли вони на обидва фланги ворога; та один вершник випередив усіх, швидкий, мов степовий вітер, — Тінебор ніс його, осяйного, у білих шатах, і блискавка била з піднятої руки.

Назґули завили й відлетіли на схід, бо їхній Вождь іще не з'явився, щоби кинути виклик білому полум'ю його супротивника. Війська Морґулу, налаштовані на легку здобич, захоплені зненацька, розсипалися, мов іскри на вітрі. Ґондорці обернулися з переможним кличем і вдарили на ворога. Мисливці перетворилися на дичину, відступ — на наступ. Поле вкрили порубані орки та люди, їдкий дим піднявся з кинутих на землю смолоскипів. Кіннота летіла далі.

Але Денетор не дозволив їй від'їжджати задалеко. Хоча ворога зупинили та відкинули, зі сходу насувалися величезні війська. Знову заграла сурма, відкликаючи вилазку. Кіннота Ґондору зупинилася. Під її прикриттям відступаючі вишикувались