Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

І тоді з чорноти його свідомості до нього неначе долинув голос Дернгельма; однак зараз голос здавався дивним і неначе знайомим.

— Забирайся звідси, почваро, володарю падла! Залиш мертвих у спокої!

Холодний голос відповів:

— Не ставай між Назґулом і його здобиччю! Бо він тебе за це не вб'є. Він віднесе тебе в оселю плачів, по той бік темряви, де тіло твоє зітліє, а розшматована душа ляже перед Недремним Оком.

Дзенькнув видобутий із піхов меч.

— Роби, як знаєш, але я все одно зупиню тебе!

— Зупиниш? Дурень ти. Жоден чоловік мене не зупинить!

І тут Мері почув щось геть несподіване. Здавалося, що Дернгельм розсміявся, і чистий голос дзвенів, мов криця:

— Але я не чоловік! Перед тобою жінка. Я — Еовіна, донька Еомунда. Ти не даєш мені пройти до мого правителя та родича. Забирайся, якщо ти не безсмертний! Живий ти чи темна примара, я зарубаю тебе, якщо торкнешся Теодена!

Крилата істота каркнула, та вершник не відповів нічого, ніби раптом засумнівався в собі. Подив допоміг Мері здолати страх. Він розплющив очі, й чорнота розступилася. За кілька кроків од нього в темній імлі сидів величезний звір, а над ним моторошною тінню височів Володар Назґулів. Трохи ліворуч, обличчям до нього, стояла та, котру він називав Дернгельмом. Але шолома на ній не було, і її волосся, розпущене по плечах, сяяло тьмяним золотом. Очі кольору моря дивилися суворо та гнівно, однак сльози блистіли на щоках. У руці вона тримала меч, а щитом затулялася від пекучого погляду ворога.

То була Еовіна, але і Дернгельм — також. Мері пригадав обличчя, яке він бачив при виїзді з Гірського Скиту, — обличчя воїна, котрий утратив надію і шукає смерті. Жаль переповнив його серце, але також і захоплення, і тут раптом у ньому прокинулася неспішна хоробрість його народу. Він стиснув кулаки. Вона не загине, така прекрасна, така сумна! Принаймні не загине сама, без захисту!

Ворог не дивився в його бік, але Мері все ж боявся поворушитися, щоби раптом страшні очі не помітили його. Повільно-повільно поповз він убік; але Чорний Вождь, у сумнівах, зосередивши всю лють на жінці, котра стояла перед ним, не помітив би гобіта, як того хробака у болоті.

Зненацька величезна потвора розпростерла огидні крила, й від них поширився жахливий сморід. Вона знову знялась у повітря, а тоді з вереском кинулася на Еовіну, цілячи в неї дзьобом і пазурами.

Та Еовіна не похитнулася, діва рогіримів королівського роду, струнка та водночас міцна, мов сталеве лезо, прекрасна і грізна. Вправною рукою завдала вона смертельного удару. Вона розрубала витягнуту шию, і каменем покотилася відрубана голова. Еовіна відскочила назад, і величезна туша, розчепіривши крила, гепнула на землю; і при цьому розвіялася тінь. Промінь сонця впав на Еовіну, і волосся її заблищало в ранковому світлі.

З безформної маси піднявся Чорний Вершник, високий і грізний. З криком, сповненим такої ненависті, що сам звук його отруював душу, він опустив булаву. Щит Еовіни розлетівся на безліч уламків, зламана рука опустилася; діва упала на коліна. Назґул нависнув над нею, мов хмара, очі його палали; й він підняв булаву для смертельного удару.

Та раптом він похитнувся і закричав од болю, і булава його промахнулася, зарившись у землю. То Мері штрикнув іззаду мечем, прорізав чорну мантію і вразив нижче від кольчуги жилу під коліном.

— Еовіно! Еовіно! — закричав Мері.

І, хитаючись, вона підвелася та з останніх сил рубонула мечем між короною і плащем на широких, навислих над нею плечах. Меч розколовся, розсипавшись іскрами. З брязкотом покотилася корона. Еовіна впала на тіло ворога. Та — о диво! — і плащ, і кольчуга були порожні. Безладною купою лежали вони на землі; і небо здригнулося від крику, що перейшов у протяжне виття й відлетів із вітром, — голос, безтілесний і слабкий, завмер, затих, і вже не чули його на землі.

А гобіт Мері стояв посеред мертвих тіл і мружив очі, як розбуджена сова, бо сльози засліплювали його; і крізь імлу побачив він прекрасне волосся Еовіни, яка лежала без руху, і обличчя короля, загиблого в час перемоги. Сніжногривий, в агонії, сповз із тіла хазяїна, котрого він мимоволі вбив.

І Мері нахилився й підняв його руку, щоби поцілувати. Але раптом Теоден розплющив очі, погляд його був ясний, і заговорив він спокійно, хоч і з труднощами:

— Прощавай, пане голбитле! Тіло моє розбите. Я відходжу до прабатьків. Але тепер навіть у їхньому шляхетному товаристві мені не буде соромно. Я здолав Чорного Змія. Похмурий ранок, світлий день, золотий вечір.

Мері не міг говорити і знову розплакався.

— Вибач мені, володарю, — вимовив він нарешті, — я не виконав твоєї волі й можу тільки оплакати нашу з тобою розлуку.

Старий король посміхнувся:

— Не журися! Я прощаю тебе. Навіщо краяти щире серце? Живи довго і щасливо, а коли в мирний час будеш розпалювати свою люльку, то згадуй мене! Адже ніколи вже не сяду я з тобою в Медусельді, як обіцяв, і не розкажеш ти мені про ваше зілля.

Він прикрив очі, й Мері схилив голову біля нього. Нарешті він знову заговорив:

— Де Еомер? Темрява застеляє очі, а я хотів би побачити його перед смертю. Йому бути королем. І передай вітання Еовіні. Вона… вона так не хотіла розлучатися зі мною, я вже не побачу її, а вона мені дорожча за доньку.

— Володарю, володарю, — почав Мері, затинаючись, — вона… Та цієї миті здійнявся страшний шум, довкола заграли роги і труби.

Мері озирнувся: він уже забув про війну та про все на світі, і здавалося, що минула не одна година, відколи король помчав до своєї загибелі, а насправді все сталося зовсім недавно. А тепер він побачив, що може опинитися в самій гущавині битви, яка от-от розпочнеться.

Нові полки ворога поспішали дорогою від Ріки; й від муру підходили легіони Морґулу; з півдня — піхота з вершниками Гараду, а за ними ступали мумаки з бойовими вежами на здоровенних спинах. Але на півночі Еомер із білим султаном на шоломі вів розгорнутий стрій рогіримів, готових до атаки; і з Міста вийшли всі до одного воїни, і попереду майорів стяг Дол-Амрота зі Срібним Лебедем, і ворог утікав од воріт.

У голові в Мері зблиснула думка: «Де ж Ґандалф? Хіба він не тут? Може, він урятував би короля й Еовіну?» Але