Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Весь той чорний день Фарамир лежав у палаті Білої Вежі, охоплений сильною гарячкою; хтось сказав, що він умирає, і незабаром оте «умирає» повторювали на всіх стінах і вулицях. А поруч сидів його батько і не говорив нічого, тільки дивився, не переймаючись обороною Міста.
Такої чорної години Піпін іще не переживав, навіть у кігтях урук-хаїв. Обов'язком його було слугувати правителеві, й він чекав, ніби забутий, стояв біля дверей неосвітленої палати, перемагаючи, як міг, власний страх. Він дивився на Денетора, і йому здавалося, що той старіє в нього на очах, мовби горда воля його зламалась, а суворий розум згас. Може, то було через горе, а може — через докори сумління. Піпін помітив сльози на цьому завжди стриманому обличчі, нестерпніші за гнів.
— Не плач, володарю, — пробурмотів він. — Можливо, він іще одужає. Ти не питав Ґандалфа?
— Чарівникам мене не втішити! — відповів Денетор. — Безглузді надії не справдилися. Ворог знайшов цю річ, і тепер його сила зростає; він читає всі наші думки, й усе, що ми робимо, закінчується невдачами.
А я послав сина, без доброго слова, без благословення, на даремну смерть, і ось він лежить із отрутою в тілі. Ні, ні, що би не трапилося на війні, мій рід згасає, навіть династії Намісників настає кінець. Самозванці правитимуть уцілілими рештками великого народу, що ховатиметься в горах, поки всіх не переловлять.
До дверей підійшли люди, вимагаючи правителя Міста.
— Ні, я не вийду, — сказав він. — Моє місце — біля мого сина. Може, він щось скаже перед смертю. А смерть його вже близько. Слухайте, кого хочете, хоч би й Сірого Дурня, хоча надія його не справдилася. Я залишаюся тут.
Отак Ґандалф перебрав на себе останню оборону Міста Ґондору. Де би він не з'являвся, люди міцнішали духом і страх перед крилатими тінями розвіювався. Невтомно крокував він від Цитаделі до Воріт, із півночі на південь уздовж стіни; а з ним ходив князь Дол-Амрота в осяйній кольчузі. Бо він і його лицарі трималися мужньо як справжні нащадки нуменорців. Ті, хто їх бачив, перешіптувалися:
— Видно, правду кажуть старі перекази: кров ельфів тече в тілі цього народу, адже колись, давним-давно, в тих краях жили нащадки Німродель!
І тоді, в сутінках, хтось та заспіває баладу про Німродель або ще якусь пісню, складену в Долині Андуїну в незапам'ятні часи.
Однак, коли вони відходили, тінь знову змикалася над людьми, і серця їхні хололи, і мужність Ґондору розвіювалася, мов порох. І так поволі похмурий день страхів переходив у темну ніч розпачу. У першому колі Міста лютували неприборкані пожежі, й захисники на зовнішній стіні у багатьох місцях були відрізані від решти. Проте найстійкіших, тих, хто не покинув їхніх постів, залишилося небагато; більшість давно відступила за другі ворота.
А тим часом через Ріку швидко проклали мости, й увесь день по них переправляли свіжі війська та спорядження. Нарешті опівночі ворог пішов на приступ. Перші тисячі перетнули траншеї вогню через залишені для них хитрі проходи. І підійшли вони на відстань стріли, не зважаючи на небезпеку, безладним натовпом. Однак насправді на стінах залишилося надто мало людей, аби завдати нападникам суттєвої шкоди, хоча вогні добре висвітлювали мішені для стрільців, славних своїм умінням на весь Ґондор. Тоді, переконавшись, що бойовий дух Міста надломлений, невидимий Вождь кинув головні сили на приступ. Поволі рушили крізь пітьму величезні облогові вежі, збудовані в Осґіліаті.
Знову прийшли гінці до палати у Білій Вежі, й Піпін впустив їх, бо вони дуже наполягали. Денетор поволі відвів очі від обличчя Фарамира і мовчки глянув на них.
— Перше коло Міста горить, володарю, — доповіли вони. — Якими будуть твої накази? Адже ти правитель і намісник. Не всі підуть за Мітрандіром. Люди втікають зі стін, покидають пости.
— Чому? Чому ті дурні втікають? — сказав Денетор. — Краще згоріти відразу, ніж потім, бо згоріти нам судилося. Повертайтеся до вашого багаття! А я? Я піду до свого похоронного вогнища. Похоронного вогнища! Не буде гробниці для Денетора та його сина. Ніякої гробниці! Не судилося нам спочивати вічним сном. Ми згоримо, як варварські вожді давніх часів, іще до перших кораблів із Заходу. Захід програв. Повертайтесь у вогонь!
Гінці вийшли мовчки, не вклонившись.
А Денетор підвівся й відпустив гарячу руку Фарамира.
— Він горить, уже горить, — сумно сказав він. — Руйнується дім його душі. — Підійшовши до Піпіна, він подивився на нього згори вниз. — Прощавай! Прощавай, Переґріне, сину Паладіна! Недовгою була твоя служба і зараз наближається до кінця. Я відпускаю тебе трохи раніше. Іди й умирай так, як вважаєш за найкраще. І з ким забажаєш, навіть із тим другим, чия дурість довела тебе до цієї смерті. Поклич моїх слуг і тоді йди. Прощавай!
— Я не буду прощатися з тобою, володарю мій, — сказав Піпін, опускаючись на коліна. А тоді раптом у ньому прокинувся гобіт, він випростався і глянув старому в очі. — З вашого дозволу, я піду, пане, — сказав він, — бо я справді дуже хочу побачити Ґандалфа. Та він не дурень; і я не стану думати про смерть, поки він іще сподівається. Але я також не вільний від слова та служби, поки ти живий. І якщо вони прийдуть до Цитаделі, я сподіваюся бути поруч із тобою і, можливо, заслужити даровану мені честь.
— Роби, як знаєш, пане дрібнолюдику, — відповів Денетор. — А моє життя закінчилося. Поклич моїх слуг! — І обернувся до Фарамира.
Піпін вийшов і покликав слуг, і вони прийшли: шестеро придворних, високих і гарних; проте вони побоювалися почути наказ. Однак Денетор спокійним голосом звелів їм тепло вкрити Фарамира й підняти ложе. І взяли вони його на плечі, й винесли з палати. Рухалися вони поволі, щоби якомога менше турбувати хворого, і Денетор, спираючись на патерицю, йшов слідом; останнім вийшов Піпін.
Вони вийшли з Білої Вежі, мов на похороні, в темряву, під низькі хмари, освітлені знизу спалахами пожеж. Поволі перетнули великий двір і, за наказом Денетора, зупинилися біля Сухого Дерева.
Тут було тихо, хіба що знизу долинав галас битви, і чути було, як у темний басейн із мертвих гілок скрапує вода. І вони пройшли крізь ворота Цитаделі, й вартові подивилися їм услід здивовано і стривожено. Повернувши на захід, нарешті вийшли до дверей у задній стіні шостого кола. Їхня назва була Фен-Голлен, і відчинялися вони лише в час похорону, й тільки
