Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Він прибув останнім. В'їхали його люди. Повернулися лицарі-верхівці, а за ними — стяг Дол-Амрота і сам князь. І на коні поперед себе він тримав на руках тіло свого родича, Фарамира, сина Денетора, знайдене на полі бою.
— Фарамир! Фарамир! — закричали люди на вулицях, ридаючи. Та він мовчав, і його понесли звивистою дорогою вгору до Цитаделі й далі — до батька. Шарпнувшись убік від атаки Білого Вершника, Назґул устиг кинути смертоносний дротик, і Фарамир, який бився з велетом-гарадримом, повалився на землю. Тільки натиск вершників Дол-Амрота врятував його від червоних мечів південців, котрі порубали би його, безборонного.
Князь Імрагіл приніс Фарамира до Білої Вежі і сказав:
— Син твій повернувся, правителю, після великих подвигів, — і він розповів усе, що бачив.
А Денетор підвівся і мовчки подивився синові в обличчя. Тоді звелів розстелити ліжко в палаті й покласти на нього Фарамира, а всім піти геть. А сам він піднявся до потаємної кімнати під самим дахом Вежі; і багато хто бачив тієї ночі слабке світло, що загорілось і мерехтіло у вузьких вікнах, а потім яскраво спалахнуло і згасло. І Денетор зійшов униз, наблизився до Фарамира і мовчки сів біля нього, проте обличчя правителя було сіре, мертвотніше, ніж у сина.
Отож, тепер Місто було в облозі, оточене кільцем ворогів. Раммас був зруйнований, а весь Пеленнор — захоплений. Останні новини принесли втікачі, котрі примчали північною дорогою, перш ніж зачинили Ворота. То були залишки загону, який сторожував дорогу від Анорієну та Рогану до околиць Міста. Привів їх Інґольд — той самий, котрий п'ять днів тому пропустив Ґандалфа та Піпіна, коли сонце ще світило і ранок сяяв надією.
— Від рогіримів жодних новин, — сказав він. — Роган не прийде на допомогу. А якщо і прийде, то нам із цього буде мало користі. Нове військо, про яке нас повідомляли, вже підійшло, кажуть, перебрівши Ріку через Андрос. Вони сильні: батальйони орків Червоного Ока та незліченні загони людей якогось нового виду. Не високі, але кремезні та похмурі, бородаті, як гноми, озброєні важкими сокирами. Напевно, прийшли з якогось дикунського краю на широких східних просторах. Вони захопили північну дорогу, і багато їх вступило в Анорієн. Рогіримам не пройти.
Ворота зачинили. Усю ніч варта на стінах чула галасування ворогів, котрі тинялися рівниною, палячи поля та сади, добиваючи поранених, рубаючи мертвих. Скільки їх перейшло через Ріку, в темряві було важко розібрати, але коли ранок, чи то пак його тьмяна подоба, прокрався на рівнину, стало зрозуміло, що навіть нічний страх не перебільшив їхньої кількості. Почорніла рівнина кишіла орками, і, скільки в тих сутінках сягало око, довкола обложеного міста повиростали, мов огидні грибовидні нарости, великі табори з наметів, чорних і темно-червоних.
Діловиті, як мурахи, орки рили, рили лінії глибоких ровів, які великим колом оточували Місто на відстані польоту стріли; і коли траншеї були прокопані, в них спалахнув вогонь; тільки як його розпалили й підтримували, якими хитрощами чи чаклунством — було незрозуміло. Весь день тривала ця робота, і люди Мінас-Тіріта безсило стежили за нею зі стін. Як тільки рів починав горіти, під'їжджали величезні вози; і тоді загони ворогів швидко встановлювали під прикриттям ровів великі машини для метання каміння. Та жодна машина з міських стін не могла досягнути так далеко і зупинити роботу.
Спершу люди сміялись і не дуже боялися цих вигадок. Адже головна стіна Міста була висока та міцна, її збудували нуменорці, котрі ще не втратили у вигнанні своїх сил і вмінь; її зовнішня кладка була міцна, чорна та гладка, як Вежа Ортханк, невразлива для сталі й вогню, і зруйнувати її можна було, хіба що розколовши саму землю, на якій вона стояла.
— Ні, — говорили вони, — навіть якщо з'явиться Безіменний, то і йому не ввійти до Міста, поки ми живі.
Але інші заперечували:
— Поки ми живі? А чи ж довго? У нього є зброя, якою він від початку світу здолав не одну твердиню. Голод. Дороги відрізані. Роган не прийде.
Та машини даремно не обстрілювали неприступні стіни. Не отаман-розбійник чи орківський ватажок штурмував головного ворога Володаря Мордору. Сила та злісний розрахунок керували облогою. Щойно великі катапульти були встановлені — з криками, скрипом канатів і лебідок, — вони почали кидати снаряди так високо, що ті перелітали через бійниці й гепали в першому колі Міста, і багато з них, падаючи, якимось непоясненним чином спалахувало вогнем.
Почалися пожежі, й невдовзі майже всі кинулися гасити полум'я, що спалахувало у багатьох місцях. Тоді разом із більшими снарядами градом посипались інші, не такі руйнівні, але жахливіші. Вони розкочувалися вулицями та провулками за Воротами, невеликі круглі ядра, які не спалахували. Та коли люди підбігали до них подивитися, що то таке, то скрикували і плакали. Бо Ворог жбурляв у Місто голови загиблих в Осґіліаті, під Раммасом чи на рівнині. Сумне то було видовище; бо хоча деякі були потрощені та безформні, а деякі жорстоко порубані, багатьох із них можна було впізнати, і виглядало, що загинули вони в муках; і на всіх було випалене лиховісне тавро Недремного Ока. Та хоч які покалічені й сплюндровані були обличчя, в них упізнавали тих, хто ще нещодавно гордо крокував у строю, орав поля чи приїздив на свято зі зелених гірських долин.
Даремно погрожували зі стін кулаками безжальним ворогам, котрі кишіли під Ворітьми. На прокльони вони не зважали, та і мови західних людей не розуміли, самі викрикаючи різкими голосами, як звірі чи стерв'ятники. Та незабаром у Мінас-Тіріті мало кому вистачало духу стояти на стінах і викликати ворога на бій. Бо ще одну зброю, швидшу за голод, мав Володар Темної Вежі — страх і відчай.
Знову прилетіли Назґули, й оскільки тепер сила та міць Темного Володаря зросли, їхні голоси, які озвучували тільки його волю та його лють, стали ще злішими та страхітливішими. Потвори кружляли над Містом, як стерв'ятники, які очікують на мертвеччину. Невидимі та недосяжні для стріл були вони, але постійно присутні, і їхні моторошні голоси розтинали повітря. І з кожним криком вони ставали дедалі нестерпніші. Урешті-решт, навіть сміливці кидалися на землю, коли над ними пролітала невидима загроза, або стояли, випустивши зброю з ослаблих рук, і темрява огортала їхню
