Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Біля дверей стояла невеличка сторожка, і звідти, з ліхтарем у руках, вийшов переляканий прибрамник. За наказом правителя, він відімкнув двері, й ті беззвучно відчинились; у нього забрали ліхтар і рушили далі вниз темною дорогою посеред стародавніх стін і багатоколонного поруччя, ледве освітленого хитливим променем ліхтаря. Відлунювали повільні кроки, а вони спускались усе нижче і нижче, аж поки не дійшли до вулиці Мовчання, Рат-Дінен, до блідих куполів, порожніх залів і статуй давно померлих людей; вступили вони до Склепу Намісників і опустили ношу на землю.
Піпін, стурбовано озирнувшись, побачив, що стоїть у великій склепінчастій залі, стіни якої мовби задрапіровані довгими тінями від невеличкого ліхтаря. І було невиразно видно ряди столів, витесаних із мармуру; і на кожному столі лежав небіжчик, руки складені на грудях, голови — на кам'яних подушках. Але один широкий стіл неподалік стояв порожній. На нього, за велінням Денетора, слуги переклали Фарамира, а поруч — батька, і вкрили їх одним покривалом, і тоді стали з похиленими головами, як плакальники біля гробу. Тоді Денетор мовив неголосно:
— Тут ми зачекаємо. Та бальзамувальників не кличте. Принесіть сухі дрова, обкладіть нас ними і полийте олією. І коли я звелю — кинете сюди смолоскип. Зробіть це, й ані пари з уст. Прощавайте!
— З вашого дозволу, правителю! — скрикнув нажаханий Піпін і кинувся геть зі склепу. «Бідолашний Фарамир! — подумав він. — Треба знайти Ґандалфа. Бідолашний Фарамир! Ліки йому потрібні, а не сльози. Ох, де ж я знайду Ґандалфа? Напевно, в самій гущавині бою; і ніколи йому рятувати вмирущих чи божевільних».
Біля дверей він обернувся до одного зі слуг, котрий залишився на варті:
— Ваш господар сам не свій. Не поспішайте! Зачекайте з вогнем, поки Фарамир живий! Нічого не робіть, чекайте на Ґандалфа!
— Хто керує Мінас-Тірітом? — запитав чоловік. — Наш правитель Денетор чи Сірий Мандрівник?
— Здається, що Сірий Мандрівник або ніхто, — відповів Піпін і помчав нагору звивистою дорогою повз оторопілого прибрамника, вискочив із дверей — і далі, аж до воріт Цитаделі. Вартовий гукнув його, й Піпін упізнав голос Береґонда.
— Куди біжиш, пане Переґріне? — крикнув він.
— Шукаю Мітрандіра, — відповів Піпін.
— Завдання правителя нагальні, і я не смію тебе затримувати, але, якщо можна, скажи кількома словами: що відбувається? Куди подівся правитель? Я щойно заступив на варту, і мені сказали, що він пішов до Замкнених Дверей і перед ним несли Фарамира.
— Так, — сказав Піпін, — на Вулицю Мовчання. Береґонд опустив голову, щоби приховати сльози.
— Казали, він помирає, — зітхнув він. — Значить, помер.
— Ні, ще ні. І мені здається, навіть тепер його ще можна врятувати. Але ваш правитель, Береґонде, здався раніше за Місто. Він слабкий і небезпечний. — Піпін поспіхом розповів про дивні слова й учинки Денетора. — Я мушу негайно знайти Ґандалфа.
— Тоді йди вниз, туди, де бій.
— Знаю. Правитель звільнив мене. А ти, Береґонде, якщо зможеш, припильнуй, аби не трапилося чогось жахливого.
— Правитель нізащо не дозволяє тим, хто вдягнутий у чорне зі сріблом, залишати своє місце, хіба лише за його власним наказом.
— Ну, мусиш вибирати між наказами та життям Фарамира, — сказав Піпін. — І щодо наказів: ти маєш справу радше з несповна розуму, ніж із правителем. Я мушу бігти. Повернуся, якщо зможу.
Він побіг униз, униз до нижнього міста. Повз нього пробігали люди, котрі втікали від пожежі, й деякі, побачивши його однострій, обертались і гукали до нього, та він не зважав на них. Нарешті він пробіг Другі Ворота, за якими від стіни до стіни палало величезне вогнище. Однак чомусь було надто тихо. Не чути було ні шуму, ні криків бою, ні брязкоту зброї. І раптом пролунав жахливий крик, здригнулася земля, прокотився глухий гуркіт. Перемагаючи нестерпний страх, від якого трусилися коліна, Піпін завернув за ріг і опинився на площі біля Міських Воріт. Він завмер. Ґандалфа він знайшов, але відразу ж сахнувся назад, ховаючись у тінь.
З ночі тривав великий штурм. Гриміли барабани. З півночі та з півдня полки за полками йшли на стіни. Здоровенні звірі, ніби живі будинки в червоному мерехтливому світлі, мумаки з Гараду, тягнули з-за вогняних ровів величезні вежі та машини. Однак їхньому Вождеві було байдуже, як вони воюють і скільки їх гине: це робилося для того, щоби випробувати захист і змусити ґондорців битись у різних місцях. Вирішального удару мали зазнати Ворота. Могутні, викувані зі сталі та заліза, захищені вежами та бастіонами з незламного каменю, вони все ж були ключем, найслабшою точкою в усій цій високій і неприступній стіні.
Барабани забили голосніше. Завирувало полум'я. Здоровенні машини поповзли полем; і посеред усього, на товстих ланцюгах, розхитувався величезний таран, довжелезний, мов дерево завтовшки сто футів. Довго кували його в темних кузнях Мордору, й огидне сталеве вістря було відлите у формі оскаленої вовчої пащі; руйнівні закляття були вибиті на ній. Називався він Ґронд, у пам'ять про прадавній Молот Підземного Світу. Тягли таран величезні звірі, довкола товпились орки, а позаду важко ступали гірські тролі.
Ґронд підповзав. Його кожух не загорявся; і час від часу здоровенний звір, що його тягнув, скаженів і топтав численних орків, котрі супроводжували таран, але їхні трупи відкидали зі шляху, а на місце потоптаних ставали інші.
Ґронд підповзав. Дико гуркотіли барабани. Над горами трупів з'явилася жахлива постать — вершник, високий, у чорному плащі з опущеним каптуром. Поволі, топчучи полеглих, не зважаючи на град дротиків, їхав він уперед. Тоді зупинився й підняв угору довгий тьмяний меч. І при тому великий страх охопив усіх, і захисників, і нападників; і руки людей опустились, і не чути було свисту стріл. На якусь мить усе затихло.
Загуркотіли барабани. Здоровенні руки ривком підтягнули Ґронд до Воріт. Таран розхитали. Глибокий гул прокотився Містом, як грім у хмарах. Але залізні стулки та сталеві опори витримали удар.
Тоді Чорний Вождь підвівся у стременах і страшним голосом якоюсь забутою мовою вигукнув владні та грізні слова, що розколюють серце та камінь.
Тричі прокричав він. Тричі вдарив великий таран. І раптом, із третім ударом, Ворота Ґондору тріснули. Наче якесь згубне прокляття розкололо їх надвоє: вдарила палюча блискавка, і ворота обсипалися на землю дрібними уламками.
До Міста вступав Володар Назґулів. Великою чорною тінню виріс він у вогнях заграви, нависнув величезною загрозою відчаю. До міста входив Володар Назґулів, попід аркою Воріт, де
