Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Але… — почав Піпін.
— Але що? Сьогодні дозволяю тільки одне «але».
— Ґолум. Як вони могли піти з ним, навіть вибрати його за провідника? І я зрозумів, що Фарамирові, так само як і тобі, не подобається те місце, куди Ґолум повів їх. Чому?
— Цього я тобі зараз не скажу. Однак я давно передчував, що Фродо та Ґолум обов'язково зустрінуться. На добро чи на зло. Та про Кіріт-Унґол сьогодні я говорити не буду. Зради, зради я боюся; зради цього жалюгідного створіння. Але так мусить бути. Не забуваймо, що зрадник може підвести самого себе і мимоволі зробити добре діло. Таке інколи трапляється. На добраніч!
Наступний день почався зі світанку, який виглядав мов бурі сутінки, і ґондорці, обнадіяні було поверненням Фарамира, знову занепали духом. Крилаті Тіні не з'являлися, та кілька разів високо над містом лунав невиразний крик, і, почувши його, одні завмирали від жаху, а інші, менш сміливі, плакали з переляку.
І Фарамир знову поїхав.
— Не дадуть йому відпочити, — бурмотів дехто. — Правитель занадто суворий до свого сина, хоче, щоби той працював за двох, за себе і за того, хто не повернеться.
І всі поглядали на північ, запитуючи:
— Де ж роганські вершники?
Фарамир справді виїхав не з власної волі. Та правитель Міста головував на Раді й того дня не мав настрою прислухатися до чужих думок. Рано-вранці він скликав Раду. На ній усі капітани погодилися, що через загрозу з півдня їм бракує сили першими завдати удару, хіба би раптом іще з'явилися вершники Рогану. А тим часом слід розставити воїнів на стінах і чекати.
— Проте, — говорив Денетор, — не можна так просто покинути зовнішній оборонний мур Раммас, зведений тяжкою працею. І Ворог повинен дорого заплатити за переправу через Ріку. Військо для облоги міста йому потрібне величезне, і з ним переправитися він не зможе ні на півночі від Каїр-Андроса, де болота, ні на півдні, в Лебенніні, бо Ріка там широка і човнів треба багато. Тому він піде на Осґіліат, як і минулого разу, коли Боромир перетнув йому дорогу.
— То була тільки перша спроба, — сказав Фарамир. — Сьогодні, навіть якщо він втратить удесятеро більше за нас, ми шкодуватимемо про такий обмін. Бо йому не так страшно втратити цілу армію, як нам — один загін. А при відступі загони, які стоять далеко у степу, будуть відрізані, коли він прорветься з військом.
— А що з Каїр-Андросом? — запитав князь. — Його також потрібно втримати, якщо ми бажаємо захистити Осґіліат. Не можна забувати про загрозу на лівому крилі. Рогірими можуть і не підійти. А Фарамир повідомив про величезні сили, які підтягуються до Чорної Брами. Не одна армія може вийти звідтіля і не в одному місці перейти ріку.
— На війні завжди ризикують, — сказав Денетор. — На Каїр-Андросі вже стоїть гарнізон, і збільшити його ми не можемо. Та я не віддам Ріку і Пеленнор без бою, якщо знайдеться капітан, котрому не забракне мужності виконати волю свого правителя.
Тут усі замовкли. Нарешті заговорив Фарамир:
— Я не суперечу твоїй волі, батьку. Якщо вже доля забрала в тебе Боромира, я піду і зроблю все, що зможу, замість нього, якщо ти накажеш.
— Наказую, — відповів Денетор.
— Тоді прощавай! Але якщо я повернуся, будь до мене ласкавіший!
— Це залежить від того, як ти повернешся.
Останнім, хто розмовляв із Фарамиром перед його від'їздом на схід, був Ґандалф.
— Не наражайся на вірну смерть, — сказав він. — Ти будеш потрібен тут, не лише для війни. Батько любить тебе, Фарамире, і він іще згадає про це. Щасливої дороги!
І знову поїхав Фарамир, узявши зі собою тих, хто сам побажав чи кого можна було відпустити. На стінах стояли люди і дивилися крізь імлу на зруйноване місто, гадаючи, що ж там діється, бо насправді нічого видно не було. Інші ж, як завжди, звертали погляди на північ і рахували ліги до Теодена в Рогані.
— Чи прибуде він? Чи згадає про старий союз? — питали вони.
— Так, прибуде, — відповідав Ґандалф, — навіть якщо запізниться. Але подумайте самі! У найкращому разі Червона Стріла дійшла до нього не раніше як два дні тому, а до Едораса багато миль.
Звістки прийшли аж уночі. З бродів примчав вершник і повідомив, що з Мінас-Морґула вийшло військо й уже наближається до Осґіліата; і до нього приєдналися полки з півдня, гарадрими, жорстокі та здоровенні.
— І ми довідалися, — сказав посланець, — що їх знову веде Чорний Вождь, і страх перед його появою вже поширився за Ріку.
Такими зловісними словами закінчився третій день, відколи Піпін прибув до Мінас-Тіріта. Мало хто пішов спати, бо невеликою була надія, що навіть Фарамир зможе довго втримувати броди.
Наступного дня, хоча темрява вже геть зчорніла й уже не гусла, вона все важче тиснула на серця, і страх не відпускав. Невдовзі надійшли погані новини. Ворог захопив переправу через Андуїн. Фарамир відступав до Пеленнорського муру, збираючи своїх людей на фортах; але сили ворога переважали його вдесятеро.
— Якщо він узагалі прорветься до Пеленнору, вороги підуть за ним по п'ятах, — сказав посланець. — Ворог заплатив за переправу, але не так дорого, як ми сподівалися. Вони все добре спланували. Тепер очевидно, що потайки, у Східному Осґіліаті, вони набудували велику кількість плотів і поромів. Кишіли в ріці, мов жуки. Та найстрашніше — це Чорний Вождь. Самі лише чутки про його появу сіють жах у серцях наймужніших. Його ж підлеглі тремтять перед ним, а за його наказом горло собі переріжуть.
— Тоді моє місце там, а не тут, — сказав Ґандалф і миттю від'їхав, срібним виблиском зникнувши з очей.
А Піпін усю ніч самотньо стояв на стіні та дивився на схід.
Щойно прозвучав ранковий дзвін, мов насмішка у щільній темряві, як ген удалині, за каламутними просторами, де здіймався Пеленнорський мур, Піпін помітив спалахи вогнів. Вартові голосно загукали, й усі воїни Міста стали до зброї. Червоні спалахи почастішали, й
