Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Хай буде так, — сказав Фарамир.

— Хай буде так! — вигукнув Денетор. — Але не тільки своїм життям, мій Фарамире, заплатиш ти, а і життям твого батька, й усього народу, охороняти який ти зобов'язаний — тепер, коли немає Боромира!

— Ти хотів би, щоби на моєму місці був він?

— Так, хотів би. Боромир був вірний син, а не вихованець чарівника. Він би не забув про батька у біді, не розкидався би подарунками долі. Він приніс би мені цей великий дар.

На мить витримка зрадила Фарамира.

— Я просив би тебе, батьку, пригадати, чому саме я, а не він, опинився в Ітілієні. Принаймні в одній ситуації, не так давно, твоя порада переважила. Саме правитель Міста послав його на завдання.

— Не домішуй гіркоти до трунку, який я сам собі приготував, — мовив Денетор. — Уже багато ночей гіркота його на моїх устах, і я передчував, що осад іще гірший. І тепер переконуюсь у цьому. Чому все сталося так! Чому ця річ не дісталася мені!

— Утішся! — сказав Ґандалф. — Ніколи Боромир не приніс би цю річ тобі. Він загинув, і загинув із честю; нехай спочиває в мирі! Однак ти обманюєш себе. Він узяв би цю річ, і вона би його згубила. Він би привласнив її, а коли би повернувся, ти не впізнав би свого сина.

Обличчя Денетора зробилося холодне та неприступне.

— Виявляється, Боромира було важче приборкати, чи не так? — тихо сказав він. — Але я, його батько, стверджую, що він віддав би її мені. Ти, Мітрандіре, може, і мудрий, але при всій твоїй проникливості всього не розумієш. Адже є мудрість, вища від чародійських інтриг чи поспіху дурнів. У цій справі я обізнаний краще, ніж ти гадаєш.

— І що ж ти знаєш?

— Досить, аби зрозуміти, яких дурниць треба уникати. Використовувати цю річ небезпечно. Але в такий час відіслати її з безмозким дрібнолюдиком у володіння самого Ворога, як це зробив ти разом із моїм сином, — це безум.

— А правитель Денетор, що би він зробив?

— Ні одне, ні друге. Очевидно, нізащо не наражав би цю річ на таку ризиковану подорож, на успіх якої сподівається лише дурень, загрожуючи нам загибеллю, якщо раптом Ворог поверне собі втрачене. Ні, її треба було сховати, сховати в темному надійному місці. Не використовувати, хіба що у крайній потребі, але охороняти так, аби Ворог не міг дотягнутися, принаймні поки не здобув би над нами цілковиту перемогу, — тоді полеглим уже було би байдуже.

— Ти, правителю, як завжди, думаєш тільки про Ґондор, — сказав Ґандалф. — Але є інші народи, інші життя, і з твоєю смертю час не зупиниться. Мені ж шкода навіть рабів.

— А якщо Ґондор упаде, де шукатимуть допомоги ті інші народи? — відповів Денетор. — Якби ця річ зараз була у глибоких підвалах Цитаделі, ми би не тремтіли від страху перед цією пітьмою, очікуючи найгіршого, й діяли би спокійно. А якщо ти не віриш, що я витримав би цей іспит, — то ти мене ще не знаєш.

— І все ж таки я не вірю тобі, — сказав Ґандалф. — Якби вірив — то відіслав би цю річ сюди, тобі на збереження, і позбавив би себе й інших зайвих страждань. І тепер, слухаючи тебе, довіряю ще менше — не більше, ніж Боромирові. Та не гнівайся! Я сам собі не довіряю, і я відмовився взяти цю річ навіть у подарунок. Ти сильний, Денеторе, і маєш певну владу над собою; та ця річ швидко підкорила би тебе. Навіть схована глибоко під Міндоллуїном, вона палила би твій розум, повільно, як наростання темряви, а з нею прийшли би ще жахливіші речі, які швидко наваляться на нас.

На мить очі Денетора знову зблиснули, коли він глянув на Ґандалфа, й Піпін іще раз відчув, як зіткнулися їхні волі; але тепер здавалося, що їхні погляди схрестилися, мов леза, з яких сипались іскри. Піпін затремтів, боячись смертельного удару. Та раптом Денетор розслабився й охолов. Він знизав плечима:

— «Якби я»! «Якби ти»! Оті «якби» — порожні слова. Ця річ зникла в Тіні, й лише час покаже, що призначено їй і нам. Чекати вже не довго. А поки що нехай кожен, хто як уміє, бореться зі спільним Ворогом і, доки може, зберігає надію; а коли надія згине — нехай не забракне мужності померти вільними.

Він повернувся до Фарамира:

— Що скажеш про гарнізон в Осґіліаті?

— Він замалий, — сказав Фарамир. — Як я вже сказав, я вислав для підкріплення загін із Ітілієну.

— Як на мене, цього не досить, — сказав Денетор. — Бо саме туди вцілить перший удар. Там потрібен досвідчений капітан.

— Там і в багатьох інших місцях, — сказав Фарамир і зітхнув. — Як шкода, що нема брата, котрого я також любив! — Він підвівся. — Ти дозволиш мені піти, батьку? — І, похитнувшись, він оперся на батьківське крісло.

— Бачу, ти втомився, — сказав Денетор. — Їхав ти швидко і довго, і, казали мені, під тінню крилатого зла.

— Не будемо говорити про це! — сказав Фарамир.

— Гаразд, — сказав Денетор. — Іди відпочивай, поки є час. Завтра буде ще скрутніше.

Покинувши покої правителя Міста, всі пішли відпочивати, доки був час. Надворі вже стояла чорна беззоряна ніч, коли Ґандалф і Піпін, який ніс невеликий смолоскип, пішли до свого помешкання. Почали говорити, лише коли опинилися за зачиненими дверима. Тут Піпін схопив Ґандалфа за руку:

— Скажи, чи є надія? Я про Фродо, ну, чи передовсім про Фродо.

Ґандалф поклав руку на голову Піпіна.

— Особливої надії не було ніколи, — відповів він. — Сподівання дурня, як мені сказали. І коли я почув про Кіріт-Унґол… — Він раптом замовк і підійшов до вікна, ніби бажаючи простромити поглядом ніч на сході. — Кіріт-Унґол! — пробурмотів він. — Навіщо вони пішли туди, хотів би я знати? — Він обернувся. — Щойно я промовив це слово, Піпіне, як мене пройняло морозом. Але все-таки я вірю, що новини Фарамира дають якусь надію. Адже очевидно, що Ворог розпочав війну, коли Фродо ще був на свободі. Тож тепер упродовж багатьох днів він обертатиме своїм оком на всі боки, поза межами його володінь. Однак, Піпіне, я здалеку відчуваю його тривогу та поспіх. Щось його стурбувало.

Ґандалф задумався.

— Можливо, — пробурмотів він. — Можливо, навіть твоя дурість допомогла, хлопчику. Дай подумати: днів п'ять тому він з'ясував, що ми розгромили Сарумана