Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Не минуло багато часу, як на вулицях, що вели від зовнішніх кіл, здійнялися гамір і радісні вигуки, які вітали Фарамира з Мітрандіром. Піпін побачив смолоскипи та двох верхівців, котрі поволі їхали, оточені натовпом: один у білому, та вже не сяйливому, а блідому в сутінках, мовби весь вогонь був витрачений чи прикритий; другий — у темному плащі, з опущеною головою. Вони спішились і, віддавши поводи конюхам, пішли до сторожі при воротах, — Ґандалф рішуче відкинув за плечі сірий плащ, а в очах його ще жевріло полум'я; другий, весь у зеленому, крокував повільно, похитуючись, як утомлений чи поранений чоловік.
Піпін протиснувся ближче, коли вони підходили до ліхтаря під аркою воріт, і, поглянувши в обличчя Фарамира, затамував подих. То було обличчя людини, котра пережила нестерпний жах чи біль, але здолала його і заспокоїлася. Гордий і поважний, він постояв кілька хвилин, розмовляючи з вартовими, й Піпін помітив, наскільки він схожий на свого брата Боромира, якого Піпін уподобав із першого ж погляду, захоплений величною, але і приязною вдачею того видатного чоловіка. Проте Фарамир якось особливо вразив його серце — такого почуття Піпін іще не знав. Перед ним був чоловік високого благородства, яке іноді проявлялося в Араґорна, ну, можливо, не такого високого, зате менш непередбачуваного та неприступного, — син королівського роду пізніших часів, але перейнятий мудрістю і сумом Прадавнього Народу. Тепер Піпін зрозумів, чому так любовно говорив про нього Береґонд. Фарамир був капітаном, за котрим пішли би солдати, він сам за ним би пішов, навіть під тінь чорних крил.
— Фарамире! — закричав Піпін разом із усіма. — Фарамире!
І Фарамир, розчувши дивний голос серед загального гамору, обернувся, подивився на нього і здивувався:
— Звідкіля ти взявся? Дрібнолюдик, і в мундирі Вежі! Звідкіля?..
Але тут виступив і заговорив Ґандалф:
— Він прибув зі мною з країни дрібнолюдиків. Він прибув зі мною. Та не будемо затримуватися тут. Стільки всього треба обговорити і зробити, а ти втомився. Він піде з нами. Ба навіть мусить: якщо він не забуде про його нові обов'язки так само легко, як я, то ще цієї ж години мусить прислуговувати своєму володареві. Ходімо, Піпіне, не відставай!
Нарешті вони ввійшли до покоїв правителя Міста. Там довкола жаровні з гарячим вугіллям поставили глибокі крісла, подали вино; і там Піпін, стоячи за кріслом Денетора і забувши про свою втому, намагався ловити кожне слово.
Фарамир поїв білого хліба, випив келих вина й сів у низьке крісло ліворуч від батька. Праворуч і трохи віддалік у різьбленому кріслі сидів Ґандалф і спочатку, здавалося, дрімав. Бо Фарамир почав розповідати про завдання, виконувати яке його послали десять днів тому, й він приніс повідомлення про Ітілієн і переміщення Ворога та його союзників; і розповів про бій при дорозі, де гарадці з їхнім величезним звіром були розгромлені; капітан повідомляв правителя про прикордонні сутички, які траплялися часто і тепер здавалися непотрібними та дрібними, позбавленими колишньої ваги.
Тоді раптом Фарамир глянув на Піпіна.
— А тепер про дивні справи, — сказав він. — Це не перший дрібнолюдик, котрий примандрував до нас на Південь із північних легенд.
При цих словах Ґандалф випростався і стиснув підлокітники крісла; та нічого не сказав і поглядом присадив Піпіна, який мало не скрикнув. Денетор подивився на них обох і кивнув головою, ніби показуючи, що і без слів усе зрозумів. Сиділи мовчки та непорушно, поки Фарамир розповідав, звертаючи погляд здебільшого на Ґандалфа, хоч інколи поглядав на Піпіна, неначе хотів відновити в пам'яті образи інших гобітів.
Коли його оповідь підійшла до зустрічі з Фродо та його слугою і подій у Геннет-Аннуні, Піпін помітив, як тремтять руки Ґандалфа, стискаючи різьблене дерево. Білими здавалися вони та дуже старими, і, дивлячись на них, Піпін раптом із жахом зрозумів, що Ґандалф — сам Ґандалф — дуже стривожений, навіть зляканий. Повітря в кімнаті було задушливе та застигле. Нарешті, коли Фарамир заговорив про прощання з мандрівниками і про їхнє рішення іти до Кіріт-Унґолу, голос його стишився, він похитав головою і зітхнув. Тут підхопився Ґандалф.
— Кіріт-Унґол? Морґульська Долина? Коли це було, Фарамире, коли? Коли ти розпрощався з ними? Скільки їм іти до тієї проклятої долини?
— Ми розійшлися передучора вранці, — відповів Фарамир. — Звідти п'ятнадцять ліг до Морґулдуїну, якщо вони пішли просто на південь; а потім іще п'ять ліг на захід до проклятої Вежі. Раніше, ніж сьогодні, вони би не дійшли і, мабуть, усе ще йдуть. Я розумію, чого ти побоюєшся. Але темрява надходить не через них. Вона поповзла вчора ввечері й уночі затягла весь Ітілієн. Очевидно, Ворог давно запланував напад, і час був визначений задовго до нашої зустрічі з мандрівниками.
Ґандалф заходив по кімнаті:
— Передучора вранці, близько трьох днів ходу! Чи далеко звідси до місця, де ви розпрощалися?
— По прямій ліг двадцять п'ять, — відповів Фарамир. — Але я не міг прийти раніше. Учора ввечері ми зупинилися на Каїр-Андросі, довгому острові посеред Ріки — там у нас північна застава; а коней ми залишили на тому березі. Коли наповзла темрява, я зрозумів, що треба поспішати, тож виїхав із трьома вершниками. Решту загону я вислав на південь зміцнити гарнізон на переправі біля Осґіліата. Сподіваюся, я не помилився? — Він глянув на батька.
— Помилився? — скрикнув Денетор, і очі його раптом спалахнули. — Чому ти питаєш? Люди були під твоїм керівництвом. Чи ти хочеш почути мою оцінку всіх твоїх учинків? У моїй присутності ти тримаєшся шанобливо, та давно вже не питав у мене поради. Ось і тепер ти говорив гарно, як завжди; але хіба я не бачив, як ти не зводив очей із Мітрандіра — чи не сказав бува чогось зайвого? Давно він прибрав тебе до рук.
Сину мій, твій батько старий, але розуму ще не втратив. Як і колись, я бачу та чую все, і мало що ти можеш приховати від мене. Я знаю відповіді багатьох загадок. Ах, яке горе, що немає Боромира!
— Якщо я прогнівив тебе, батьку мій, — спокійно мовив Фарамир, — то я шкодую, що не звернувся за твоєю порадою, перш ніж приймати таке важливе рішення.
— А хіба ти змінив би своє рішення? Я впевнений, що зробив би те саме. Я тебе добре знаю. Ти ж тільки і мрієш
