Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Весь день було темно і хмарно. Від похмурого ранку до самого вечора важкі сутінки все знай густішали, і серця в Місті стискалися від тривоги. З Чорного Краю поволі повзла на захід величезна хмара, поглинаючи світло, гнана вітром війни; а внизу повітря було застигле і задушливе, мовби вся долина Андуїну чекала нищівної бурі.
Близько одинадцятої, нарешті звільнившись від служби, Піпін вийшов пошукати щось поїсти-попити, щоби покращити сумний настрій і розважитись у нестерпні години чекання. У їдальні він знову зустрів Береґонда, який щойно повернувся з завдання зі сторожових веж на мурах Пеленнору. Вдвох вони вийшли до мурів, бо Піпіну було тісно і задушливо навіть у просторій Цитаделі. Плечем до плеча сіли біля бійниці, що дивилася на схід, тієї самої, де вони напередодні обідали та розмовляли.
Сонце заходило, але величезна паволока тепер простяглася далеко на захід, і лише сідаючи в Море, сонце встигло послати кілька прощальних променів перед настанням ночі — тих, котрі на очах у Фродо осяяли голову скинутого короля на Роздоріжжі. Та на рівнину Пеленнор, що в тіні Міндоллуїну, не впало жодного променя: над нею нависла бура імла.
Піпіну здавалося, наче минуло багато років, відколи він тут сидів, у якісь напівзабуті часи, коли він був іще легковажним гобітом-мандрівником, котрого мало зачепили пережиті випробування. А тепер він — маленький солдат міста, яке готується до жахливого удару, в чудовому, але похмурому вбранні вартового Вежі.
В інший час та в іншому місці Піпіна, можливо, і розважив би його новий стрій, але зараз він розумів, що це не гра; адже він став слугою грізного володаря в час смертельної небезпеки. Кольчуга обтяжувала, а шолом тиснув на голову. Плащ він зняв і поклав на лаву. Відвернувши втомлений погляд від рівнини, що все темніла, він позіхнув, а тоді зітхнув.
— Утомився сьогодні? — спитав Береґонд.
— Так, — відповів Піпін, — дуже: втомився від неробства і чекання. Стільки часу протинявся під дверима володаря, поки він радився з Ґандалфом, князем та іншими важливими особами. І я не звик, Береґонде, голодним прислуговувати при столі. Для гобіта це — справжня мука. Ну, ти, певно, скажеш, що я маю більше цінувати таку честь. Але навіщо мені та честь? І справді, навіщо їсти-пити, коли ота тінь наповзає? І що воно таке? Саме повітря, парке та буре! У вас завжди такі тумани, коли вітер зі сходу?
— Ні, тут річ не в погоді. Це якісь підступи ворога; якісь отруйні випари з Вогняної Гори, які він насилає, щоби затьмарювати серце та розум. І йому це вдається. Швидше би повернувся Фарамир. От він не розгубиться. Та знову ж таки, чи вернеться він із-за Ріки, з Темряви?
— Так, Ґандалф також стурбований. Мені здається, він засмутився, що Фарамира немає тут. Але куди ж подівся він сам? Він вийшов із наради у правителя перед обідом, і мені здалося — не в доброму гуморі. Мабуть, передчуває щось недобре.
Раптом вони заніміли на півслові, закам'янівши. Піпін зіщулився, затиснувши вуха руками; а Береґонд, який виглядав із бійниці, говорячи про Фарамира, там і завмер, дивлячись удалину нажаханими очима. Піпін упізнав цей моторошний крик — той самий крик, який він давним-давно чув у Прилуках у Ширі, тільки тепер крик був потужніший та лютіший і пронизував серце отруйним відчаєм.
Нарешті Береґонд із зусиллям заговорив:
— Прилетіли! Наберися духу і глянь! Он вони, потвори.
Піпін неохоче виліз на лавку і визирнув із-за стіни. Пеленнор лежав укритий імлою, а вдалині ледве мріла Велика Ріка. Над землею ж, мов тіні передчасної ночі, він побачив п'ятьох птахоподібних істот, жахливих, мов стерв'ятники, але більших за орлів, жорстоких, як смерть. Вони то раптово підлітали до стін майже на відстань пострілу, то віддалялися.
— Чорні Вершники! — пробурмотів Піпін. — Чорні Вершники в повітрі! Дивися, Береґонде! — крикнув він. — Вони щось шукають, правда? Дивися, як вони кружляють і знижуються, завжди над одним і тим самим місцем! А бачиш, там щось рухається? Темні фігурки. Так, люди на конях: четверо чи п'ятеро. Ой! Мені страшно! Ґандалфе! Ґандалфе, порятуй нас!
Пролунав іще один протяжний крик, і Піпін відсахнувся від стіни, важко дихаючи, мов загнаний звір. Моторошний вереск згасав, а знизу, слабка й ніби дуже далека, заспівала сурма, затихнувши на довгій високій ноті.
— Фарамир! Фарамир! Це його сигнал! — скрикнув Береґонд. — Сміливець! Але як він проб'ється до Воріт, якщо в цих пекельних хижаків, окрім страхітливості, є ще якась зброя? Але глянь! Не відступають. Вони прорвуться до Воріт. Ні! Коні перелякані. Глянь! Поскидали вершників; і ті побігли. Ні, один іще в сідлі, та він повертається до решти. Це наш Капітан: йому коряться і коні, й люди. Ах! Одна з потвор летить на нього. Рятуйте! Рятуйте! Ніхто не виїде на допомогу? Фарамире!
І Береґонд зіскочив на землю й помчав у пітьму. Присоромлений своїм переляком, тоді як Береґонд насправді найперше подумав про улюбленого капітана, Піпін підвівся і знову виглянув. Тієї ж миті він помітив на півночі біло-срібний спалах, мов зірочку над сумними полями. Вона рухалася зі швидкістю стріли і зростала, наздоганяючи чотирьох людей, котрі бігли до Воріт. Піпіну здалося, що довкола неї розливалося бліде сяйво і чорні тіні розступалися перед нею; і коли вона наблизилася, йому причувся, мов луна у фортечних мурах, поклик сильного голосу.
— Ґандалф! — скрикнув він. — Ґандалф! Він завжди з'являється в найскрутнішу хвилину. Вперед! Уперед, Білий Вершнику! Ґандалфе, Ґандалфе! — кричав він шалено, мов глядач на великих перегонах, аби підбадьорити бігуна, котрий і без того не шкодує сил.
Але темні крилаті тіні теж помітили новоприбулого. Одна з них повернула до нього; та Піпіну здалося, що той здійняв руку, і з долоні його вдарив сніп сліпучого проміння. Назґул завив і метнувся геть; при тому інші четверо здригнулись і, витками злетівши вгору, помчали на схід, зникнувши у хмарі; і темрява над Пеленнором неначе просвітліла.
Піпін бачив, як вершник і Ґандалф зустрілись і зупинилися почекати на тих, що бігли позаду. Потім їм назустріч вискочили з Міста; і невдовзі всі зникли з очей за зовнішньою стіною,
