Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Як я вже говорив, ця подорож не для таких коней, як Стибба, — сказав Теоден. — І в тій битві, яка чекає на нас на рівнинах Ґондору, нічого робити тобі, пане Меріадоку, хоча ти і зброєносець і відвага твоя більша за твій зріст.
— Ну, хтозна, — заперечив Мері. — І хіба не для того, володарю, ти взяв мене за зброєносця, щоби я був при тобі? А ще я не хочу, щоб у піснях про мене згадували тільки як про того, кого завжди залишали позаду.
— Я взяв тебе за зброєносця задля твоєї ж безпеки, — відповів Теоден, — і щоби ти був під рукою. Та для вершників ти будеш зайвим тягарем. Якби битва відбувалася перед моїми воротами, можливо, твої подвиги оспівали би менестрелі; та до Мундбурґа, де править Денетор, сто дві ліги. Це — моє останнє слово.
Мері вклонився і засмучено пішов геть, оглядаючи шеренги воїнів. Загони вже готувалися рушати: підтягували попруги, перевіряли сідла, поплескували коней; дехто стурбовано поглядав на низьке небо. Один вершник непомітно підійшов до гобіта і шепнув йому на вухо:
— У нас кажуть: де бажання, там і спосіб, — і я сам пересвідчився в цьому. — Мері підвів очі й побачив, що це той самий юний вершник, котрого він помітив уранці. — Ти хочеш їхати слідом за правителем Марки — це написано в тебе на обличчі.
— Хочу, — сказав Мері.
— Тоді їдьмо зі мною, — сказав вершник. — Я посаджу тебе поперед себе і прикрию плащем, доки не від'їдемо далеко і темрява ще не почорнішає. Таким бажанням не можна нехтувати. Ні з ким уже не говори, ходімо!
— Дуже тобі дякую! Дякую, пане, хоч і не знаю твого імені.
— Не знаєш? — тихо сказав вершник. — Тоді називай мене Дернгельм.
І сталося так, що, коли король вирушив у похід, перед Дернгельмом сидів гобіт Меріадок, але великий сірий жеребець Вихор не відчув зайвої ваги: Дернгельм важив менше за інших чоловіків, хоча був гнучкий і міцно збитий.
Рушили в ніч. Заночували в заростях верб за дванадцять ліг від Едораса, де Сніжний впадає в Енту. А тоді далі — через Фолд і через Багномежжя, де праворуч великі діброви вкривали гірські схили під тінню темного Галіфірієну, вздовж кордонів Ґондору, — і тумани клубочилися ліворуч на болотах довкола гирла Енти. І дорогою до них долинали звістки про війну на Півночі. Поодинокі гінці, заганяючи коней, несли вісті про ворогів, котрі напали на східні кордони, про орків, котрі крокували Роганським Плато.
— Вперед! Уперед! — кричав Еомер. — Запізно звертати з дороги. Ентські болота прикриють наш фланг. Часу немає. Вперед!
Отак Теоден покинув свої володіння, і милю за милею ковтала довга звивиста дорога, і сигнальні вершини пропливали обабіч: Каленад, Мін-Ріммон, Ерелас, Нардол. Але багаття їхні вже не горіли. Сірі землі оповила тиша; а тінь усе густішала, і надія згасала в серцях.
IV. Облога Ґондору
Піпіна розбудив Ґандалф. У кімнаті горіли свічки, бо за вікнами ледве сіріло; повітря було важке, як перед грозою. — Котра година? — запитав Піпін, позіхаючи.
— Минула друга, — відповів Ґандалф. — Час уставати і привести себе до ладу. Тебе викликає правитель Міста, щоб ознайомити з твоїми новими обов'язками.
— І нагодувати сніданком?
— Ні, але я тобі дещо приніс, а до полудня не чекай уже нічого. Харчі тепер видаватимуть дуже скупо.
Піпін тужливо глянув на скибочку хліба з недостатнім (на його погляд) кружальцем масла і на кухоль збираного молока.
— І навіщо ти мене сюди привіз? — зітхнув він.
— Сам добре знаєш, — відповів Ґандалф. — Аби ти ще чогось не накоїв; і якщо тобі тут не подобається, то пригадай, що сам у тому винний.
Піпін не сказав нічого.
Невдовзі він уже крокував поряд із Ґандалфом холодним коридором до дверей зали у Білій Вежі. Там у сірому напівмороці сидів Денетор — мов старий зачаєний павук, подумав Піпін; здавалося, він не поворухнувся з учорашнього дня. Він указав Ґандалфові на крісло, а Піпіна якийсь час не помічав. Згодом старий обернувся до гобіта:
— Ну, пане Переґріне, сподіваюсь, учорашній день ти провів із користю і собі на втіху? Боюся лише, стіл у нас не такий багатий, до якого ти звик.
У Піпіна з'явилося неприємне передчуття, що більшість із того, що він говорив чи робив, якимось чином стало відомо правителеві Міста, і про багато з того, що він думав, здогадалися також. Він промовчав.
— Що би ти хотів робити в мене на службі?
— Я думав, пане, ти сам скажеш мені про це.
— Скажу, коли дізнаюся, на що ти здатний, — сказав Денетор. — І можливо, дізнаюся швидше, якщо ти залишишся при мені. Мій зброєносець учора відпросився в передовий гарнізон, і ти можеш зайняти його місце. Будеш мені прислуговувати, виконувати доручення та розважати мене бесідою у вільний від війни і нарад час. Ти вмієш співати?
— Так, — сказав Піпін. — Ну, так, досить добре, як на гобіта. Але у нас немає пісень для великих палат і лихих часів, володарю. Найстрашніше, про що ми співаємо, — це вітер чи дощ. І більшість наших пісень — про смішне та, звичайно, про страви і питво.
— І чому ж такі пісні не пасують до місця чи до нашого часу? Ми, ті, хто довго живе під Тінню, радо послухали би відлуння з краю, куди не сягнула Тінь. Це означатиме, що недаремною була наша охорона, хоч і не знали ми за неї подяки.
Серце Піпіна обірвалося. Його не приваблювала ідея співати гобітських пісень перед правителем Мінас-Тіріта, особливо жартівливих, на яких він знався найкраще; та і занадто простацькі були вони для такої нагоди. Втім, співати йому не наказували. Денетор обернувся до Ґандалфа і став розпитувати про рогіримів і їхні наміри, про становище Еомера, племінника короля. Піпіна вражало, скільки всього знає Денетор про народ із далекого краю, хоча, подумав він, уже багато років минуло, відколи Денетор виїжджав за кордон.
Нарешті Денетор кивнув до Піпіна і знову відпустив його на деякий час.
— Іди до арсеналу Цитаделі, — сказав він, — і вдягнися, як вартовий Вежі. Стрій і спорядження вже готові. Я розпорядився про це вчора. Повертайся, як тільки переодягнешся!
Усе було, як він сказав; невдовзі Піпін уже надягнув незвичний стрій, увесь сріблясто-чорний. На ньому були невелика кольчуга, здається, зі сталевих кілець, але чорна, як гагат; і високий
