Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Мері побачив багато людей, котрі стояли, дивились угору та перемовлялись; обличчя їхні були сірі та сумні, й дехто був переляканий. З важким серцем гобіт пішов до короля. Гірґон, ґондорський вершник, стояв перед Теоденом, а поруч із ним — іще один чоловік, одягнутий так само, але нижчий на зріст і кремезніший. Коли Мері ввійшов, той саме розмовляв із королем.
— Це хмара з Мордору, правителю, — говорив він. — Вона поповзла вчора, після заходу сонця. З пагорбів Східного Фолду я бачив, як вона розповзалася по небу й усю ніч гналася за мною, поглинаючи зірки. Тепер величезна хмара нависла над усією землею звідси аж до Похмурих Гір, і темрява густішає. Війна почалася.
Король сидів мовчки. Тоді нарешті заговорив:
— Отже, це мусить статися — велика битва нашого часу, в якій багато загине. Та принаймні вже немає потреби ховатися. Ми поїдемо прямою дорогою, відкрито і якомога швидше. Збір починаємо негайно, ні на кого не чекаючи. Чи в Мінас-Тіріті досить припасів? Бо якщо ми так поспішаємо, то мусимо взяти зі собою їжі та води, щоби тільки вистачило до битви.
— У нас дуже великі припаси, — відповів Гірґон. — Тому їдьте необтяжені, тільки якомога швидше.
— Клич гарольдів, Еомере! — звелів Теоден. — Нехай сурмлять збір! Еомер вийшов, і незабаром у Гірському Скиті заграли сурми, а інші відгукнулися на їх звук із долини; та голоси їхні вже не звучали чисто і сміливо, як це видавалося Мері минулої ночі. Глухо, різко та загрозливо завивали вони у важкому повітрі.
Король обернувся до Мері.
— Я іду на війну, пане Меріадоку, — сказав він. — Невдовзі вирушаю в дорогу. Я звільняю тебе від служби, але не від своєї дружби. Залишайся тут і, якщо бажаєш, служи панні Еовіні, яка правитиме моїм народом замість мене.
— Але ж ні, володарю… — затнувся Мері. — Я присягнув тобі на мечі. Я не хочу отак із тобою розлучатися, королю Теодене. І всі мої друзі пішли на війну, мені буде соромно десь відсиджуватись.
— Але ми поїдемо на великих і прудких конях, і, хоча ти відважний, ти не втримаєшся на такій тварині.
— Тоді прив'яжи мене до сідла, або причепи до стремена, або ще щось таке. Бігти туди далеко, та коли я не зможу їхати, то побіжу, навіть якщо зіб'ю ноги та запізнюся на кілька тижнів.
Теоден посміхнувся:
— Уже краще візьму тебе на сідло до Сніжногривого. Але ти бодай поїдеш зі мною до Едораса і подивишся на Медусельд, бо саме тим шляхом я поїду. Туди довезе тебе Стибба, — перегони почнуться, коли виїдемо на рівнину.
Тут підвелася Еовіна.
— Ходімо зі мною, Меріадоку! — сказала вона. — Я покажу тобі твоє спорядження. — Вони вийшли разом. — Єдине прохання висловив Араґорн, — сказала Еовіна, коли вони проходили між рядами наметів, — озброїти тебе для битви. Я зробила все, що змогла. Бо серце моє підказує, що спорядження тобі ще знадобиться.
Вона підвела Мері до одного з наметів для сторожі короля, і зброяр виніс звідти маленький шолом, круглий щит та інше спорядження.
— У нас немає ні кольчуги для твого зросту, — сказала Еовіна, — ні часу викувати нову; та ось візьми міцний панцир зі шкіри, пояс і ніж. Меч же у тебе є.
Мері вклонився, і панна подала йому щит, такий самий, як у Ґімлі, з емблемою білого коня.
— Візьми це спорядження, і нехай тобі щастить у ньому! А тепер прощавай, пане Меріадоку! Втім, можливо, ми ще з тобою зустрінемось.
Отак у гуснучій темряві король Роганської Марки готувався вести своїх вершників східним шляхом. Тривога стискала серця, й пітьма лякала багатьох. Але роганці — витривалий народ, відданий своєму правителеві, й тому було чути мало плачу та нарікань навіть у таборі, де розмістились утікачі з Едораса, жінки, діти і старі. Мовчки, безстрашно зустрічали вони грізну долю.
Швидко минули дві години, і тепер король сидів на білому коні, який поблискував у напівтемряві. Гордим і струнким здавався вершник, хоча волосся, що спадало з-під високого шолома, було білосніжним; і, дивлячись на нього, такого непохитного та безстрашного, люди кріпилися.
На широкій рівнині, біля шумного потоку, вишикувалися п'ять із половиною тисяч вершників у повному озброєнні та ще кілька сотень чоловік із легко вантаженими, запасними кіньми. Прозвучала одинока сурма. Король підняв руку, і роганське військо поволі рушило. Попереду їхали дванадцять славних вершників, особистий загін короля, а за ними — сам король із Еомером праворуч. Еомер попрощався з Еовіною нагорі, і згадувати про розлуку йому було боляче; але тепер він почав думати про дорогу, що лежала попереду. Далі їхали Мері на Стиббі та ґондорські гінці, а за ними — ще дванадцятеро з королівського загону. Вони проїхали повз довгі шеренги воїнів зі суворими та незворушними обличчями. Але коли під'їхали до кінця строю, один із них уважно подивився на гобіта. Молодий воїн, подумав Мері, нижчий зростом і стрункіший за інших. Він спіймав блиск чистих сірих очей і здригнувся, бо раптом усвідомив, що то було обличчя людини, котра втратила надію і шукає смерті.
І сіра дорога повела берегом Сніжного, що нуртував між камінням; повз села Підгірці та Верхоріччя, де в темних дверях стояли сумні жінки; і так, без звуків рогів, арфи чи співів почався цей великий похід на Схід, про який складало пісні багато поколінь роганців.
З Гірського Скиту хмурого ранку
йшов Тенґела син, з ним капітани:
в Едорас він прибув, але в імлі
палати правителів Марки;
дах золотий в пітьмі загуслій.
Тоді попрощався з народом він,
з троном високим, святими місцями,
де правив колись він, як сонце не згасло.
Далі скакав, страх — за ним вслід,
доля — в очу. Він присягнув;
що обіцяв він — виконав все.
П'ять днів, п'ять ночей мчав Теоден —
просто на схід летять еорлінги:
ось Фолд, Багномежжя і ліс Фірісн,
в Арнорієн шість тисяч списів,
в Мандбурґ могутній під Міндоллуїном, —
град Морських королів на Півдні
ворог оточує, спалює люто.
Доля вела їх. Тьма їх забрала,
стук копит розтанув в імлі,
згаснув у тиші, — в пісні співають.
Коли король прибув до Едораса, темніло, хоча насправді був лише полудень. Тут він затримався ненадовго, і до війська приєдналося близько шести десятків вершників,
