Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Тоді вони зупинились і глянули на нього, і зрозуміли, що він усе ще живий; але він не дивився на них. «Шлях закрито, — повторив натомість. — Його проклали ті, хто нині мертвий, і мертві стережуть його, доки не настане час. Шлях закрито».
«А коли ж настане той час?» — запитав Балдор. Але відповіді не одержав. Бо старий тієї ж миті помер і впав долілиць; і вже нічого не дізналися вони про давніх мешканців гір. Можливо, зараз настав той рокований час, і Араґорн зможе пройти.
— Але як перевірити, не переступивши порогу, настав той час чи ні? — сказав Еомер. — Я, наприклад, не пішов би туди, хоч би навіть усе військо Мордору стояло переді мною, а я був сам-один і не мав іншого порятунку. Як шкода, що в цю тяжку годину фатальний настрій охопив такого витязя! Хіба мало нечисті гуляє на землі, щоб іти шукати її під землею? Війна от-от спалахне.
Він замовкнув, бо ззовні долинув шум, і хтось чоловічим голосом назвав ім'я Теодена, а вартові розпитували його.
Невдовзі капітан Сторожі відхилив завісу:
— До вас посланець із Ґондору, володарю. Просить допустити його негайно.
— Запрошуй! — сказав Теоден.
Увійшов високий чоловік, і Мері мало не скрикнув, бо на якусь мить йому здалося, що то повернувся живий Боромир. Придивившись, він зрозумів, що це незнайомець, хоча схожий на Боромйра, ніби його родич, такий самий високий, сіроокий і гордий. Одягнутий він був у дорожній темно-зелений плащ поверх тонкої кольчуги, на шоломі його сяяла срібна зірочка. У руці він тримав чорноперу стрілу зі сталевим наконечником, пофарбованим на червоно.
Він опустився на одне коліно і подав стрілу Теоденові:
— Вітаю тебе, правителю рогіримів, друже Ґондору! Я — Гірґон, гонець Денетора — вручаю тобі це знамення війни. Ґондор потребує допомоги. Рогірими не раз приходили на поміч, але нині правитель Денетор просить зібрати всі ваші сили і прибути якнайшвидше, інакше Ґондор упаде.
— Червона Стріла! — мовив Теоден, тримаючи стрілу; віддавна чекав він цієї звістки, однак від цього вона не стала менш жахливою. Рука його тремтіла. — За мого життя Червоної Стріли не бачили в Роганській Марці! Справді дійшло до цього? І на які сили та яку швидкість розраховує правитель Денетор?
— Тобі краще знати, володарю, — сказав Гірґон. — Але дуже скоро Мінас-Тіріт можуть оточити, і якщо тобі забракне сил прорвати кільце облоги, правитель Денетор велить переказати тобі: краще, щоби роганське військо було на стінах, а не під ними.
— Але він знає, що ми народ, який найкраще воює верхи й у відкритому полі, і що ми живемо далеко один від одного, і потрібен час на збори наших вершників. Хіба не правда, Гірґоне, що правитель Мінас-Тіріта знає більше, ніж говорить? Бо ми, як бачиш, уже готові до війни. У нас побував Ґандалф Сірий, і зараз ми збираємося вирушати на схід, на битву.
— Мені не відомо, що знає чи про що здогадується правитель Денетор, — відповів Гірґон. — Однак ми справді у безвиході. Мій володар нічого не наказує, він лише просить згадати стару дружбу та давні клятви і заради власного ж добра зробити все можливе. Нас повідомили, що на службу Мордору прибуло багато правителів зі Сходу. На північ від рівнини Даґорлад спалахують сутички. З Півдня ідуть гарадрими, й усе узбережжя охопив страх, тож допомога звідти буде невелика. Тому поспішай! Бо під стінами Мінас-Тіріта вирішується наша доля, і якщо ми не заступимо ворогові шлях, тоді чорна повінь затопить усі прекрасні степи Рогану, і навіть у цьому гірському сховищі не буде порятунку.
— Темні звістки, — сказав Теоден, — однак не всі вони несподівані. Та перекажи Денеторові, що навіть якби Рогану нічого не загрожувало, ми все одно би прийшли на допомогу. Але ми зазнали значних втрат у боях зі зрадником Саруманом, і ще ми мусимо дбати дро наші північні та східні кордони, що виглядає слушним із огляду на твої повідомлення. Бо Темний Володар зараз має таке велике військо, що може і під Містом дати бій, і перейти Ріку за Воротами Королів.
Але не будьмо надто передбачливими. Ми прийдемо. Військовий збір призначений на завтра. Виступимо, щойно все буде готове. Я сподівався вислати десять тисяч списів. Але, боюся, їх буде менше, бо я не можу залишити свої твердині без охорони. Усе ж, я поведу щонайменше шість тисяч. Перекажи Денеторові, що сам король Роганської Марки прибуде в землю Ґондору, хоча, мабуть, і не повернеться звідтіля. Але дорога довга, і люди та коні повинні берегти сили для бою. Тож мине приблизно тиждень від завтрашнього ранку — і ви почуєте бойовий клич синів Еорла, котрі прибудуть із Півночі.
— Тиждень! — вигукнув Гірґон. — Але станеться те, що має статися. Цілком можливо, що через сім днів тебе зустрінуть лише зруйновані стіни, хіба би надійшла якась несподівана підмога. Ну, та принаймні зіпсуєте оркам і темнолицим їхній бенкет у Білій Вежі.
— Так, зробимо принаймні це, — сказав Теоден. — Але я нещодавно з битви і після довгої дороги, тому піду спочивати. Перебудь із нами цю ніч. Потім подивишся на військовий збір і від'їдеш, трохи розрадившись і відпочивши. Ранок мудріший від вечора, і за ніч думки проясняться.
Після цих слів Теоден підвівся, за ним — усі інші.
— Тепер розходьтеся відпочивати, — сказав він, — на добраніч вам. І ти, пане Меріадоку, вже вільний сьогодні. Та будь готовий з'явитися до мене, щойно зійде сонце.
— Буду готовий, — сказав Мері, — навіть якщо звелиш їхати з тобою Стежиною Мертвих.
— Стережися зловісних слів! — відказав король. — Бо не одна дорога може мати таку назву. І я не говорив тобі, що велітиму йти зі мною в похід. На добраніч!
— Не залишуся я тут чекати, поки вони повернуться! — сказав Мері. — Не залишуся, ні, не залишусь…
Отак раз у раз повторюючи ці слова, він нарешті заснув у своєму наметі.
Його розбудили, торсаючи за плече.
— Уставай, уставай, пане голбитле! — гукав посильний; і нарешті Мері прокинувся з міцного сну й різко підхопився.
— Що таке? — спитав він.
— Король тебе кличе.
— Але сонце ще не зійшло.
— Не зійшло і не зійде сьогодні, пане голбитле. І здається, вже ніколи не зійде з-за цієї хмари. Та час не стоїть на місці, хоч би сонце навіть і зникло. Поквапся!
Накинувши одяг, Мері визирнув із намету. Світ темнішав. Навіть повітря здавалося бурим, і
