Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Коли під'їхали ближче, Мері побачив, що то жінка з довгими косами, які виблискують у сутіні, але вона була в шоломі, захищена кольчугою та підперезана мечем.
— Вітаю тебе, правителю Марки! — вигукнула вона. — Усім серцем радію, що ти повернувся!
— Вітаю і тебе, Еовіно, — відповів Теоден, — з тобою все гаразд?
— Так, усе, — відповіла вона; тільки Мері здалося, що голос її виказав: скидалося на те, що вона плаче, якщо може плакати дівчина з таким суворим обличчям. — Усе гаразд. Дорога була втомлива для людей, відірваних від рідних домівок. Були нарікання, бо вже давно війна вигнала нас із зелених полів; але тим усе і обмежилося. Тепер маємо лад, як бачиш. А для тебе приготований нічліг, бо мене повідомили про всі новини та годину твого приїзду.
— Отже, приїжджав Араґорн, — сказав Еомер. — Він усе ще тут?
— Ні, його немає, — сказала Еовіна, відвертаючись і дивлячись на гори, які темніли на сході та півдні.
— Куди він поїхав? — запитав Еомер.
— Не знаю, — відповіла вона. — Він прибув уночі й від'їхав учора вранці, коли сонце ще не зійшло над вершинами. Його нема.
— Ти засмучена, доню, — сказав Теоден. — Що трапилося? Скажи, чи він говорив про ту дорогу? — Король указав рукою на темний шлях між каміннями до Двіморберґу. — Про Стежину Мертвих?
— Так, володарю, — відповіла вона. — І він пішов у темряву, з якої ніхто не повертається. Я не змогла його відрадити. Його нема.
— Отож, наші дороги розійшлися, — сказав Еомер. — Він загинув. Муситимемо їхати без нього, хоч надія наша й ослабне.
Вони поволі та мовчки проїхали високогірним вересовим лугом і зупинилися біля королівського шатра. Мері побачив, що все вже приготовано і навіть про нього не забули. Біля помешкання короля розклали невеличкий наметик; там гобіт сидів на самоті, а повз нього проходили люди, збираючись до короля на нараду. Настала ніч, ледь помітні вершини гір на заході коронували зорі, та схід був темний і порожній. Кам'яний шлях поступово розтавав у темряві, а далі, чорніша від ночі, нависала широченна тінь Двіморберґу.
— Стежина Мертвих, — бурмотів він сам до себе. — Стежина Мертвих? Що все це означає? Усі мене покинули. Усіх кудись закинув фатум: Ґандалфа з Піпіном — на війну на Сході, Сема та Фродо — в Мордор, Бурлаку, Ґімлі та Леґоласа — на Стежину Мертвих. Мабуть, незабаром і моя черга. Цікаво, про що вони радяться і що збирається робити король. Бо тепер я мушу йти разом із ними.
Отак снуючи похмурі думки, він раптом пригадав, що дуже голодний, і зібрався йти пошукати, чи ще хтось у цьому незнайомому таборі має таку саму потребу. Але цієї миті заграла сурма, і його, королівського зброєносця, покликали прислуговувати при столі в короля.
У глибині шатра вишиваними килимами відгородили невеликий простір, застелили його шкірами; і там за невеликим столиком сиділи Теоден, Еомер, Еовіна та Дунгер із Гірського Скиту. Мері стояв за спиною короля, щоби прислуговувати, аж нарешті старий, перервавши глибоку задуму, обернувся до нього і посміхнувся.
— Іди сюди, пане Меріадоку! — сказав він. — Не пасує тобі стояти. Сідай біля мене, поки я на своїй землі, й розваж моє серце розмовою.
Гобіта посадили ліворуч від короля, та ніхто нічого не просив розповідати. Говорили взагалі мало, їли та пили здебільшого мовчки, аж поки нарешті, зібравшись із духом, Мері не поставив запитання, яке вже давно мучило його:
— Володарю, вже двічі я чув про Стежину Мертвих. Що це таке? І куди нею пішов Бурлака… тобто Араґорн?
Теоден зітхнув, але відповідати не квапився ніхто, аж нарешті заговорив Еомер:
— Ми не знаємо, і на серці нам важко. А щодо Стежини Мертвих, ти сам уже ступив на неї. Ні, це не просто лиховісні слова! Дорога, якою ми піднялися, веде до Воріт, он там у Дімгольті. А що за ними — не знає ніхто.
— Так, не знає ніхто, — сказав Теоден. — Але прадавня легенда, яку тепер згадують рідко, зберігає деякі відомості. Якщо вірити старим переказам, які в роду Еорла передавали від батька до сина, то Ворота під Двіморберґом ведуть таємним шляхом попід горою до невідомої мети. Але ніхто не наважувався розкрити їхню таємницю, відколи Балдор, син Брего, ввійшов у Ворота, й ніколи опісля не бачили його серед живих. Зопалу поклявся він розкрити таємницю, випивши ріг вина на бенкеті, влаштованому Бреґо на честь побудови Золотого Палацу, і високий престол залишився без спадкоємця.
Кажуть, що від Чорних Років охороняють цей шлях Мертві й нікого живого не пропустять до своїх потаємних палат; але часом вони самі виходять і тінями спускаються кам'яною дорогою. Тоді мешканці Гірського Скиту зачиняють двері, завішують вікна і тремтять від страху. Та Мертві з'являються рідко, тільки в часи великого неспокою і смертельної небезпеки.
— Однак у Гірському Скиті говорять, — тихо мовила Еовіна, — що зовсім нещодавно безмісячної ночі тут пройшло велике військо в дивному спорядженні. Звідки воно з'явилося, ніхто не знає, та воїни піднялися кам'яною дорогою і зникли в горі, ніби поспішаючи на домовлену зустріч.
— Тоді чому туди поїхав Араґорн? — запитав Мері. — Невже нічого не відомо?
— Хіба що він розказав щось тобі як його другові, — сказав Еомер, — якщо ж ні — то нікому зі живих на цій землі його мета не відома.
— Мені здалося, він дуже змінився з часу нашої першої зустрічі в королівському палаці, — зазначила Еовіна. — Спохмурнів, постарішав. Ніби приречений, ніби той, кого покликали Мертві.
— Можливо, його і покликали, — сказав Теоден. — Моє серце підказує, що я його вже ніколи не побачу. Однак він — із королівського роду, і призначення його — високе. І цим треба втішитися, доню, бо я бачу, ти переймаєшся долею цього гостя й утіха тобі потрібна. Розповідають, що коли еорлінги прийшли сюди з Півночі й піднялися до витоків Сніжного, шукаючи місця для укріплень, то Бреґо і його син Балдор піднялися сходами до Криївки і так і застигли перед воротами. На порозі сидів старий, чий вік було не вгадати; колись високий і поважний, він уже був зморщений, наче вивітрений камінь. І вони справді сприйняли його за камінь, бо він не ворушився і не говорив ані слова, аж
