Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Сем наступав. Він хитався, мов п'яний, але йшов. І Шелоба нарешті зіщулилася, зламана, смикнулась і затремтіла, силкуючись утекти від нього. Вона доповзла до діри і, залишаючи за собою слід жовто-зеленого слизу, протиснулася досередини, коли Сем іще раз ударив по задніх лапах, які волочилися позаду. І тоді він упав на землю.
Шелоба зникла; і чи залягла вона у власному лігві, плекаючи свою лють і своє нещастя, і за довгі роки в темряві заживила свої рани, відновивши очі, аж поки, смертельно голодна, знову не сплела моторошні пастки в долинах Похмурих Гір, про це не відомо.
Сем залишився сам. Вечір Безіменного Краю опустився на місце битви, коли Сем утомлено підповз до свого господаря.
— Пане, пане, — кликав він, але Фродо не відповідав.
Коли Фродо біг, завзятий, утішений волею, Шелоба зі страшенною швидкістю наздогнала його й одним коротким рухом ужалила в шию. Тепер він лежав блідий, нічого не чув і не рухався.
— Пане, паночку! — повторював Сем і довго чекав, прислухаючись до тиші.
Тоді він якомога швидше розрізав павучині тенета і приклав вухо до грудей Фродо, а потім — до губ, але не чув ані найслабшого биття серця, ні подиху. Сем почав розтирати ноги та руки свого господаря і торкався чола, далі холодного.
— Фродо, пане Фродо! — кликав він. — Не залишайте мене самого! Це ж ваш Сем кличе. Не йдіть без мене туди, куди я не можу! Прокиньтеся, пане Фродо! О, прокиньтеся, Фродо, дорогий, мій дорогий. Прокиньтеся!
Тоді лють охопила його, й він забігав довкола тіла свого пана у гніві, розмахуючи руками, розкидаючи каміння, викрикуючи погрози. Потім повернувся і, нахилившись, зазирнув в обличчя Фродо, бліде в сутінках. І раптом він усвідомив, що опинився в тій картині, яка з'явилася йому в дзеркалі Ґаладріель у Лорієні: Фродо з блідим обличчям міцно спить під високою темною скелею. Здалося, що спить, як він тоді подумав…
— Він мертвий! — мовив Сем. — Не спить, а мертвий!
І тієї ж миті слова мовби посилили дію отрути, — йому здалося, що колір обличчя Фродо став синювато-зеленим.
І тоді чорний відчай охопив Сема, й він нахилився до землі, й насунув каптур на обличчя, і ніч вступила до його серця, і час зупинився.
Коли нарешті чорнота відступила, Сем підвів голову, та довкола було темно; скільки хвилин чи годин отак волочився світ, цього він не знав. Сем був і далі на тому самому місці, а господар його і далі лежав біля нього мертвий. Гори не розсипалися, земля не завалилася.
— Що ж робити, що робити? — запитував він. — Невже я даремно стільки пройшов із ним?
І тут він згадав слова, які сказав колись на самому початку їхньої подорожі, не розуміючи їх насправді: «Я маю щось здійснити. Я мушу пройти до кінця, пане, якщо ви мене розумієте».
— Але що я можу зробити? Не залишу ж пана Фродо тут, на вершині гори, мертвого, непохованого, а сам піду додому! Чи йти далі? Далі? — повторював він, уражений сумнівами та страхом. — Іти далі? Це те, що я мушу робити? І залишити його?
І тоді Сем нарешті заплакав; він підійшов до Фродо і спорядив його як небіжчика: склав холодні руки на грудях і загорнув тіло у плащ; по один бік поклав свого власного меча, а по другий — ціпок, подарований Фарамиром.
— Якщо мені йти далі, — сказав він, — то я мушу взяти вашого меча, з вашого дозволу, пане Фродо, а цей я покладу поруч із вами, як біля старих королів у курганах; а у вас залишиться прекрасна мітрилова кольчуга від старого пана Більбо. І вашу зоряну склянку, пане Фродо, позичте мені, — вона мені знадобиться, бо відтепер я завжди буду в темряві. Для мене вона занадто гарна, і Володарка подарувала її вам, але вона зрозуміла б. А ви розумієте, пане Фродо? Я мушу йти далі.
Але йти Сем не міг, іще ні. Він стояв на колінах, тримав Фродо за руку і не міг її відпустити. Час минав, а він усе стояв навколішки, тримаючи руку свого господаря, й у серці його точилася боротьба.
Спершу він хотів зібратися на силі й піти в самотню подорож — заради помсти. Пішов би він зараз, то гнів провів би його всіми дорогами світу, в погоні, поки нарешті не вдалося б упіймати його, Ґолума. Тоді Ґолум загинув би в якомусь закутку. Та не для того пішов він у подорож. Не варто залишати свого господаря заради цього. Це його не поверне. Ніщо не поверне. Уже краще було їм разом загинути тут. І це також була би самотня подорож.
Сем подивився на блискучий кінчик меча. Він подумав про чорну прірву та порожнє падіння в ніщо. Але це — не порятунок. Це означає нічого не зробити, навіть не потужити. Не для цього він вирушив у подорож.
— Що ж мені робити? — крикнув він знову і тепер неначе почув безжальну відповідь: «Пройти до кінця». Ще одна самотня подорож, до того ж найгірша.
«Як? Мені самому іти до Провалля Фатуму? — Він здригнувся від страху, та рішення його зміцніло. — Як? Мені забрати Перстень у нього? Перстень йому дала Рада».
Та відразу ж прийшла й відповідь: «Але Рада дала йому і товаришів, аби завдання було виконане. І ти останній із усього Загону. Завдання мусить бути виконане».
— Чому я останній, — застогнав Сем. — Краще був би тут старий Ґандалф або хто інший. Чому я, геть самотній, маю все вирішувати? Я обов'язково помилюся. Та й не для мене це — забирати Перстень, висуватися наперед.
«Але ти не висувався — тебе висунули. А щодо того, що не підхожа особа, ну, то можна сказати, що і пан Фродо нею не був, і пан Більбо. Вони самі цього не вибирали».
«Ну, гаразд, мушу сам усе вирішити. І я вирішу. Але ж я обов'язково помилюся — буду таким справжнім Семом Правоногом.
Ану подумаймо: якщо нас тут знайдуть, чи пана Фродо знайдуть,
