Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Долаючи слабкість і страх, Фродо схопив Сема за руку.
— Уставай! — прошепотів він беззвучним голосом. — Усе це шириться звідси, сморід і загроза. Уперед! Швидше!
Зібравши залишки сил і рішучості, він підняв Сема на ноги і примусив рухатися самого себе. Сем спотикався поруч. Один крок, другий, третій… нарешті шостий крок. Мабуть, вони проминули жахливий невидимий отвір, але так воно було чи ні, а йти раптом стало легше, мовби якась ворожа воля на мить відпустила їх. Вони з усіх сил рухалися далі, продовжуючи триматися за руки.
Але відразу ж виникла нова трудність. Тунель роздвоївся, чи так принаймні здавалося, й у темряві важко було визначити, котрий зі шляхів ширший чи котрий пряміший. Який шлях вибрати, лівий чи правий? Ніде не було жодної підказки, а хибний вибір майже напевно був би фатальним.
— Куди пішов Ґолум? — ледве видихнув Сем. — І чому не почекав нас?
— Смеаґоле! — погукав Фродо. — Смеаґоле!
Та голос його зривався, вимовлене ім'я впало мертвим каменем, щойно вилетівши з уст. Відповіді не було, ні луни, ні найменшого поруху повітря.
— Цього разу він, здається, справді пішов, — пробурмотів Сем. — Мабуть, саме сюди він і збирався нас привести. Ґолуме! Потрап-но тільки мені до рук, отоді ти пошкодуєш.
Тим часом, обмацавши в темряві стіни, вони виявили, що отвір ліворуч заблоковано: або то був глухий хід, або шлях перекривав якийсь великий камінь.
— Сюди дороги немає, — прошепотів Фродо. — Добре це чи ні, та мусимо йти іншим шляхом.
— І швидше! — видихнув Сем. — Бо тут є щось гірше за Ґолума. Я відчуваю, як на нас щось дивиться.
Не пройшли вони й кількох ярдів, як позаду почули звук, приголомшливий і жахливий у цій важкій тиші: булькіт, бурмотіння і протяжне, злісне сичання. Вони обернулися, та нічого не побачили. Все ж завмерли, мов кам'яні, вдивляючись у темряву і чекаючи невідомо чого.
— Це пастка! — мовив Фродо й узявся за руків'я меча; і при тому він згадав про темряву кургану, звідки походив меч. «Шкода, що немає з нами старого Тома!» — подумав він. Тоді, поки він отак стояв — темрява довкола та чорнота відчаю і люті в його серці, — йому здалося, що він побачив світло: світло в уяві, майже нестерпно яскраве спочатку, ніби сонячний промінь для очей того, хто довго сидів у темній ямі. Потім світло розбилося на кольори: зелений, золотий, срібний, білий. Удалині, мовби на невеликій картинці, намальованій ельфійською рукою, він побачив Володарку Ґаладріель, яка стояла на лорієнському лузі, тримаючи в руках подарунки. «А тепер ти, Персненосцю, — почув він її голос, далекий, але виразний, — для тебе я приготувала оце».
Булькіт і шипіння наближались, і чути було скрип, наче щось велике і членистоноге поволі рухалося кудись у темряві. Сморід сунув перед ним.
— Пане, пане! — крикнув Сем, і життя повернулося до його голосу. — Подарунок Володарки! Зоряна склянка! Світло для вас у темряві, таке вона сказала. Зоряна склянка!
— Зоряна склянка? — пробурмотів Фродо, мовби зі сну, мало що розуміючи. — Авжеж! Як же я забув? «Світло, коли будь-яке інше світло згасне»! Тепер справді лише світло нам допоможе.
Поволі просунув він руку за пазуху, поволі досягнув Фіал Ґаладріель. На мить той замерехтів, ніби зірка крізь густий туман над обрієм, а потім, коли розгорівся і надія зросла в серці Фродо, запалав срібним полум'ям, невеличким язичком сліпучого світла, мовби сам Еаренділ зійшов зі сонячного шляху з останнім Сильмарилом на чолі. Темрява почала відступати, аж поки полум'я немовби засяяло в центрі прозорої кулі з кришталю, а рука, що його тримала, заіскрилася білим вогнем.
Фродо зачудовано дивився на цей дивовижний дар, який так довго зберігав, не відаючи його справжньої цінності й сили. Рідко згадував він про нього на шляху, аж поки вони не дійшли до Морґульської Долини, й ніколи не користувався, щоби не викрити себе його яскравим світлом.
— Аія Еаренділ Еленіон Анкаліма! — вигукнув він, сам не знаючи, що сказав; бо йому здалося, що чийсь інший голос промовив це за нього, чистий, не ушкоджений огидним повітрям підземелля.
Але й інші сили ще є в Середзем'ї, сили ночі, старі вони й могутні. І та, котра повзла в темряві, вже чула ельфійський клич, чула дуже давно у глибинах часу і не зважала на нього, тож і тепер не злякав він її. Ще коли Фродо говорив, він відчув велику лють, яка нависла над ним, смертоносну увагу, зосереджену на ньому. Неподалік у тунелі, між ними й отвором, біля якого вони спіткнулися, засвітились очі, два великі пучки багатогранних очей, — нависла загроза нарешті викрила себе. Сяйво зоряної склянки відбилось у тисячах очей, але поза тим блиском почав розгорятися блідий мертвотний вогонь, полум'я, запалене у глибокій безодні лихої думки. Страхітливі й огидні були ті очі, тваринні, але і сповнені мерзенної зловтіхи при вигляді жертви, яка потрапила у безвихідну пастку.
Фродо та Сем, нажахані, почали поволі задкувати, їхній погляд скував страшний позирк цих злісних очей; але тоді як вони відступали, очі теж насувалися. Рука Фродо здригнулась, і поволі Фіал пригас. Тоді раптом погляд наче звільнив їх від закляття, щоб у сліпій паніці вони якийсь час пробігли для його ж забави, тож вони обернулися спинами і помчали; та, біжучи, Фродо озирнувся і з жахом побачив, що очі стрибали слідом. Сморід смерті хмарою нависнув над ним.
— Стій, стій! — розпачливо закричав він. — Бігти марно! Очі поволі підкрадалися ближче.
— Ґаладріель! — вигукнув він і, зібравши всю мужність, знову підняв Фіал. Очі зупинилися. На якусь мить їхня увага послабилася, ніби якийсь сумнів збентежив їх. Тоді серце Фродо запалало, і, не думаючи, що він робить, — чи це дурість, відчай чи відвага, — він узяв Фіал у ліву руку, а правою вийняв свого меча. Жало спалахнуло, гостре ельфійське лезо заіскрилось у сріблястому світлі, а краї його зайнялися блакитним вогнем. Тоді, тримаючи над собою зорю та блискучий меч, Фродо, гобіт із Ширу, впевнено пішов назустріч очам.
Вони здригнулися. При наближенні світла сумнів прокрався до очей. Одне за одним вони пригасали і поволі відступали. Ще ніколи така смертельна яскравість не вражала їх. Від сонця, місяця та зірок надійно сховалися вони під землею, а тепер сама зоря спустилась у темряву. Невпинно наближалася вона, й очі злякались. Одне по одному вони гасли; вони відвернулись, і
