Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Пане, пане! — закричав Сем. Він був поруч і тримав свій меч напоготові. — Зорі та слава! Ельфи склали би пісню, якби дізналися про це! Мушу дожити і послухати, як вони співатимуть. Але не йдіть далі, пане! Не йдіть до тієї нори! Зараз саме добра нагода. Забираймося з цієї смердючої діри!
І вони знову обернулися, спочатку пішли, а потім побігли; і долівка тунелю різко пішла вгору, і з кожним кроком вони піднімалися над смородом невидимого лігва, і сила поверталася до тіл і сердець. Але ненависть Сторожа прокрадалася слідом, засліплена на якийсь час, можливо, та неподолана, спрагла смерті. А зараз війнуло їм назустріч повітрям, холодним і чистим. Вихід, кінець тунелю, нарешті був попереду. Задихаючись, прагнучи відкритого простору, кинулися вони вперед; а тоді раптом похитнулися, відкинуті назад. Отвір перекривала якась перешкода, але не камінна: м'яка і трохи піддатлива була вона, та все ж міцна і непрохідна; повітря проникало крізь неї, але не сяйво світла. Вони ще раз кинулись уперед, і їх відкинуло ще раз.
Піднісши вгору Фіал, Фродо побачив перед собою сірість, яку світіння зоряної склянки не пробивало і не освітлювало, мовби це була тінь, яку не відкидало світло, тому і жодне світло не могло її розчинити. По всій широті й висоті тунелю була сплетена широчезна павутина, правильна, мов творіння якогось велетенського павука, але щільніша та набагато більша, і кожна нитка була товста, мов канат.
Сем похмуро розсміявся:
— Павутиння! Оце й усе? Павутиння! А який же павук? Ану, геть це!
Розлючений, він кинувся на павутиння, та нитка, яку він рубав, не рвалася. Вона трохи подавалася, та потім знову випростувалася, мов тятива, відхиляючи лезо, відкидаючи руку з мечем. Тричі Сем щосили нападав на павутиння, і нарешті лише одна-єдина нитка з усієї безлічі тріснула і закрутилася, звиваючись у повітрі. Один кінець її хльоснув Сема по руці, й він закричав од болю, відступаючи назад і притуляючи долоню до рота.
— Щоб отак розчистити дорогу — на це піде кілька днів, — сказав він. — Що будемо робити? Чи ті очі знову тут?
— Ні, їх не видно, — відповів Фродо. — Та я відчуваю, що вони на мене дивляться або думають про мене: щось інше замишляють, мабуть. Якби це світло послабло або згасло, вони відразу ж повернулися б.
— У пастці при самому виході! — з гіркотою мовив Сем, його злість знову подолала втому та обережність. — Мошки в павутині. Нехай прокляття Фарамира наздожене того Ґолума, та чимшвидше!
— Це нам зараз не допоможе, — сказав Фродо. — Анумо! Подивимося, на що здатне Жало. Це ж ельфійське лезо. У темних ущелинах Белеріанду, де його кували, також було жахливе павутиння. Але ти мусиш відлякувати очі. Ось, тримай зоряну склянку. Не бійся. Тримай якомога вище і дивися пильно.
Тоді Фродо підійшов до великої сірої сітки, широко розмахнувся, рубонув гострим лезом тісне плетиво шнурів і відразу ж відскочив. Сяйливо-блакитне лезо розітнуло їх, як серп траву, вони потріскали і скрутились, а тоді повисли. Утворилася велика щілина.
Удару за ударом завдавав Фродо, аж поки не пошматував усе павутиння, до якого зміг дотягнутись, і вгорі воно загойдалося, ніби край завіси на вітрі. Пастку розбито.
— Утікаймо! — крикнув Фродо. — Уперед!
Шалена радість порятунку зі самої пащеки відчаю раптом охопила його. Голова пішла обертом, як від міцного вина. З криком він кинувся вперед.
Цей чорний край видався світлим його очам, які пройшли крізь кубло ночі. Темний дим піднявся вгору і майже розвіявся, минали останні години безрадісного дня; червона заграва Мордору згасла в понурій пітьмі. Та Фродо здалося, що то настає світанок несподіваної надії. Він уже майже на вершині хребта. Ще зовсім трохи. Розколина, Кіріт-Унґол, була перед ним, невиразна подряпина на чорному хребті, і скелясті роги обабіч, темні супроти неба. Коротка перебіжка — і він уже там!
— Перевал, Семе! — крикнув він, не помічаючи пронизливості власного голосу, що, звільнившись від задушливого повітря в тунелі, задзвенів голосно і шалено. — Перевал! Біжімо, біжімо, і ми вже там — там, і ніхто нас не зупинить!
Сем поспішив за ним, наскільки ставало сил у ногах; але попри всю радість від звільнення, його щось тривожило, і на бігу він постійно озирався на темну арку тунелю, побоюючись, що очі чи ще щось, чого й не уявити, кинуться за ними. Надто мало він і його господар знали про хитрощі Шелоби. З її лігва було багато виходів.
Споконвіку жила вона тут, ця зла істота у вигляді павучихи, такі самі істоти колись населяли ті землі ельфів на заході, які нині під Морем, із такими ж Берен боровся в Горах Жаху, в Доріаті, й там, давним-давно, зустрів Лутієн на зеленій галявині в місячному сяйві. Як вдалося Шелобі дістатися сюди, врятувавшись від загибелі, не відомо, бо з Чорних Років збереглося мало переказів. А все-таки була вона тут, та, що жила ще до Саурона і до першого каменя Барад-дура; і служила вона лише самій собі, впиваючись кров'ю ельфів і людей, пухнула і товстішала від нескінченних бенкетів, сплітаючи тенета пітьми; бо все живе було для неї їжею, а темрява — її блювотою. Її менші виплодки, виродки від жалюгідних самців, її власних нащадків, яких вона поїдала, розповзалися гірськими долинами, від Ефель-Дуату до східних гір, до Дол-Ґулдура і твердинь Морок-лісу. Та не було рівних їй, їй, Шелобі Великій, останній дитині Унґоліанти, яка тривожила цей нещасний світ.
Уже колись давно зустрів її Ґолум, Смеаґол, який зазирав у всі темні діри, і схилявся він перед нею, і поклонявся їй, і темрява її злої волі йшла поруч із ним на всіх шляхах утоми, відрізаючи його від світла та каяття. І він пообіцяв принести їй поживу. Та її жадоба не була його жадобою. Не знала і не дбала вона про вежі, чи персні, чи будь-що інше, створене розумом чи руками, та, що бажала смерті всіх інших, смерті духу і тіла, а для себе — ситості життям, тільки для себе, розжиріти так, аби гори стали їй затісними і темрява не могла її вмістити.
Але до задоволення бажання було далеко, й уже довго голодувала вона, причаївшись у своєму кублі, поки міць Саурона зростала, а світло та все живе покидали його землі; й місто в долині спорожніло, ні ельфи, ні люди сюди не заходили, тільки нещасні орки. Пожива мізерна та неситна. Але їсти вона мусила, і хоч
