Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Сем похитнувся, схопившись за камінь. Він відчув, як увесь темний світ перевернувся догори дном. Такий великий був його шок, що він мало не зомлів, але навіть коли намагався не втратити свідомість, десь із глибини виринув коментар: «Дурень ти, він не мертвий, і твоє серце про це знало. Не довіряй своїй голові, Семвайзе, — це не найкраща твоя частина. Біда з тобою, що ти від самого початку не мав надії. А що робити тепер?» Наразі нічого, лише тулитися до нерухомого каменя і слухати, слухати мерзенні орківські голоси.
— Авжеж! — продовжував Шаґрат. — У неї багато отрут. Коли вона на полюванні, то просто коле всіх у шию, і вони стають м'які, наче риба без кісток, і тоді вона робить з ними, що хоче. Пам'ятаєш старого Уфтака? Він зник на багато днів. Потім ми знайшли його в кутку: він був підвішений, але при повній свідомості й очима світив. Ми так насміялися! Вона, мабуть, про нього забула, та ми його не рухали, — не варто втручатись у її справи. А цей покидьок, він прочуняє, через кілька годин; трохи почуватиметься слабеньким, але потім із ним буде все гаразд. Чи було би, якби Луґбурц лишив його у спокої. І звісно, він буде дивуватися, де ж це він і що з ним було.
— І що з ним буде, — засміявся Ґорбаґ. — Ми принаймні зможемо розповісти йому кілька історій. Не думаю, що він уже бував у милому Луґбурці, тож йому закортить довідатися, на що сподіватися. Забава буде веселішою, ніж я думав. Ходімо!
— Не буде ніяких забав, кажу тобі. Він має бути у безпеці, або ми всі мертві.
— Ну, добре! Але я на твоєму місці ловив би того великого, перш ніж доповідати Луґбурцу. Не дуже гарно буде, коли розкажеш, що спіймав кошеня, а кота проґавив.
Голоси почали віддалятися. Сем чув, як затихав тупіт ніг. Він приходив до тями від шоку, і тепер його охопила дика лють.
— Я все зіпсував! — крикнув він. — Я так і знав. Тепер він у них, у тих гаспидів! Покидьки! Ніколи не залишай свого пана, ніколи, ніколи — таке було моє непорушне правило. І я чув це серцем. Чи проститься мені?! Тепер я мушу до нього повернутись. Але як, як?!
Він знову вийняв меча і постукав руків'ям по каменю, але твердь лише глухо застугоніла. Зате меч запалав так яскраво, що тепер Сем міг трохи побачити. Він здивовано помітив, що велика брила мала форму важких дверей, майже вдвічі вищих за нього. Угорі між дверима та низькою аркою отвору була темна щілина. Напевно, двері мали зупиняти Шелобу, замкнуті з протилежного боку якимось засувом, недосяжним для її підступів. Зібравши останні сили, Сем підстрибнув і схопився за верхній край, підтягнувся і перевалився на другий бік; а тоді шалено побіг, із палаючим мечем у руці, за ріг і вгору крученим тунелем.
Новина про те, що господар його живий, подвигнула його на останнє зусилля, й він забув думати про втому. Сем нічого не бачив попереду, бо цей новий прохід безперестанку завертав і загинався; та йому здалося, що він наздоганяє двох орків: їхні голоси знову наближалися. Тепер вони були вже зовсім близько.
— Саме це я і зроблю, — сердито говорив Шаґрат. — Посаджу його на сам верх.
— Навіщо? — бурчав Ґорбаґ. — У тебе що, немає темниць унизу?
— Його треба стерегти, кажу тобі, — відповів Шаґрат. — Розумієш? Він дуже цінний. Я не довіряю ні своїм хлопцям, ані твоїм; і тобі — також, бо ти схиблений на забавах. Він піде туди, куди я захочу і куди тобі не добратися, якщо не будеш поводитися ввічливо. На сам верх, побачиш. Там він буде у безпеці.
— Справді? — мовив Сем. — Ви забули про великого воїна-ельфа, котрий гуляє поблизу!
З цими словами він завернув за останній ріг і раптом виявив, що через якісь хитрощі тунелю чи слух, загострений Перснем, він помилився з відстанню.
Постаті двох орків були ще далеко. Тепер він їх бачив, чорні та присадкуваті на тлі червоного сяйва. Коридор нарешті повів прямо й угору; в кінці були великі двері, розчинені навстіж, які, мабуть, вели до нижніх залів під високим рогом вежі. Орки з тягарем уже ввійшли досередини. Ґорбаґ і Шаґрат підходили до воріт.
Сем почув грубий спів, ревіння рогів і гудіння гонгів, огидний гармидер. Ґорбаґ і Шаґрат уже ступали на поріг.
Сем закричав і оголив Жало, та його тихий голос потонув у галасі. Ніхто його не помітив.
Великі двері загриміли. Бум-м! Металеві засуви брязнули зісередини. Ворота зачинили. Сем кинувся на обкуті залізом стулки й упав, непритомний, на землю. Він лежав за воротами в темряві. Фродо був живий, але в полоні у Ворога.
ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ
КНИГА П'ЯТА
I. Мінас-Тіріт
Піпін визирнув із-під Ґандалфового плаща і не зрозумів, чи прокинувся він, чи і далі спить, усе ще в тому миготливому сні, що огорнув його від самого початку великої поїздки. Темний світ пролітав повз нього, і вітер голосно свистів у вухах. Піпін бачив лише зірки вгорі, а праворуч на півдні — гори, які безкраїми тінями височіли супроти неба. Напівсонний, він намагався збагнути, скільки часу та яку відстань вони проїхали, але пам'ять його була квола і непевна.
Спочатку шалена їзда без перепочинку, потім на світанні він бачив блідий проблиск золота, і вони прибули до мовчазного міста і великого порожнього будинку на пагорбі. І щойно встигли сховатися там, як угорі знову пролетіла крилата тінь, і налякані люди принишкли. Та Ґандалф лагідно заговорив до нього, і Піпін заснув у якомусь кутку, втомлений, але неспокійний, чуючи крізь сон, як заходили, виходили, як розмовляли люди, як Ґандалф давав розпорядження. А тоді знову і знову скакали в ніч. То була друга, ні — третя ніч, відколи він заглядав у Камінь. І з цим жахливим спогадом він цілком пробудився і затремтів, і шум вітру наповнили загрозливі голоси.
У небі зайнялося світло, спалах жовтого вогню за темними кряжами. Піпін зіщулився, на мить перелякавшись, гадаючи, в яку це жахливу країну везе його Ґандалф. Він протер очі й тоді побачив, що то місяць підіймається над східною пітьмою, тепер майже вповні. Отже, ніч
