Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Він глибоко вдихнув повітря.
— Тоді бери й іди!
Він нахилився. Дуже обережно розстебнув защіпку на шиї Фродо і просунув руку під плащ; потім, другою рукою припіднявши голову, він поцілував холодне чоло і повільно зняв ланцюжок. Голова спокійно лягла на попереднє місце. Нічого не змінилось у нерухомому обличчі, й це найбільше переконало Сема, що Фродо помер і від завдання звільнений.
— Прощавайте, мій пане, мій дорогий! — пробурмотів він. — Простіть свого Сема. Він повернеться на це місце, коли все зробить… якщо зможе. І тоді вже ніколи не покине вас. Спіть спокійно до мого повернення; і хай ніяка лиха істота не підступить до вас! І якщо Володарка Лорієну мене чує і виконає моє бажання, то я прошу лише одного: повернутися до вас. Прощавайте!
І тоді він схилив голову і надягнув ланцюжок собі на шию, і відразу ж тягар Персня пригнув його до землі, так мовби на нього повісили великий камінь. Але потроху ніби зменшилася вага, чи то він наснажився новою силою, Сем підвів голову, а тоді з великим зусиллям став на ноги і виявив, що може йти і нести тягар. На якусь мить він вийняв Фіал і подивився на свого господаря, — світло тепер падало м'якими променями вечірньої зорі в літню ніч, і в цьому світлі обличчя Фродо знову стало чистим, блідим, але сповненим ельфійської краси, мов у того, хто давно пройшов крізь сутінки. І з гіркою втіхою від цього останнього погляду Сем відвернувся, сховав світильник і ступив у гуснучу темінь.
Далеко йти не довелося. Тунель залишився позаду; до Розколини — кілька сотень ярдів. Стежка була помітна в сутінках, глибока, століттями витоптувана борозна, що підіймалася вгору довгим жолобом серед скель. І жолоб швидко звужувався. Невдовзі Сем підійшов до широкого прогону з низькими східцями. Тепер орківська вежа нависла просто над ним, загрозливо чорна, й у ній горіло червоне око. Зараз Сем ховався в її темній тіні. Він піднявся на вершину сходів і нарешті опинився у Розколині.
— Я вже вирішив, — повторював він собі. Та насправді це було не так. Хоча він із усіх сил намагався все обдумати, однак те, що він робив, суперечило його натурі. — Чи я помилився? — бурмотів він. — А що я мав зробити?
Коли прямовисні скелі Розколини нависли над ним, перед тим як він вибрався на саму вершину, перед тим як глянув на стежку, що опускалася до Безіменного Краю, він обернувся. На мить застигнувши в нестерпному сумніві, він озирнувся. Він усе ще бачив, мов невеличку цятку в гуснучій пітьмі, вхід до тунелю; і подумав, що бачить чи здогадується, де лежить Фродо. Йому привиділося, що там щось блищить, а може, це йому здалося крізь сльози, коли він дивився на кам'янисте узвишшя, де обернулося на руїну все його життя.
— Якби тільки збулось одне моє бажання, одне бажання, — зітхнув він, — аби я повернувся до нього!
Тоді він нарешті обернувся обличчям до стежки і зробив кілька кроків: ступати ще ніколи не було так важко.
Лише кілька кроків; іще кілька кроків — і він зійде донизу й уже ніколи не побачить того узвишшя. І тут раптом він почув крики та голоси. Завмер каменем. Голоси орків. Позаду та попереду нього. Тупіт ніг і хрипкі викрики: орки піднімалися до Розколини з протилежного боку, з якогось виходу з вежі, мабуть. Тупіт ніг і крики позаду. Він повернувся. Червоні вогники, смолоскипи, замиготіли ген унизу, де орки виходили з тунелю. Нарешті полювання завершено. Червоне око вежі не сліпе. Його спіймали.
Тепер миготіння смолоскипів і брязкіт сталі були вже дуже близько. Ще хвилина — і вони опиняться вже на горі і знайдуть його. Він надто довго приймав рішення, а тепер усьому кінець. Як же йому втекти, врятувати себе чи Перстень? Перстень. Він не думав і не приймав ніякого рішення. Він просто витягнув ланцюжок і затиснув Перстень у долоні. Перші орки з'явились у Розколині просто перед ним. Він одягнув Перстень.
Світ змінився, і коротка мить часу здалася годиною задуми. Сем відразу помітив, що слух його загострився, а зір затуманився, але якось не так, як у лігві Шелоби. Усе довкола тепер було не темне, а розмите; він сам був у сірому імлистому світі, мов маленький чорний твердий камінь, і Перстень, відтягуючи його ліву руку, був наче кільце гарячого золота. Сем собі не здавався невидимим, а навпаки, жахливо й особливо помітним; і він знав, що Око шукає його.
Він чув, як тріскає камінь і шумить вода в далекій Морґульській Долині; і як глибоко під скелями булькоче нещасна Шелоба, заблукавши в якомусь завулку; і голоси в підземеллях вежі; і крики орків, котрі виходили з тунелю; й оглушливі, до реву у вухах, гуркіт ніг і галас орків попереду. Він притиснувся до скелі. А вони крокували далі, мов примарний загін, сірі спотворені постаті в тумані, тіні страху з блідим полум'ям у руках. І вони проходили повз нього. Він зіщулився, намагаючись утиснутись у якусь щілину і заховатися.
Сем прислухався. Орки з тунелю й ті, котрі простували в долину, помітили одні одних і тепер загукали та пришвидшили ходу. Він добре все чув і розумів, що вони говорили. Мабуть, Перстень давав йому розуміння мов — або просто розуміння, особливо слуг Саурона, його творця, тож коли Сем прислухався, він тлумачив собі все і розумів. Звісно, могутність Персня помітно зросла в тих місцях, де його викували; та одним він наділити не міг — сміливістю. Тепер Сем тільки і думав, де би сховатися, де би залягти, поки все стихне; й він занепокоєно прислухався. Звідки лунали голоси, він не знав, слова гупали просто у вухах.
— Егей! Ґорбагу! Що ти тут робиш? Уже досить із тебе війни?
— Виконую накази, ти, тюхтію. А ти що робиш, Шаґрате? Набридло ховатись у вежі? Подумуєш про війну?
— Слухайся наказів. Я головний на цьому перевалі. Тож будь увічливий. Маєш якесь
