Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Подивимось, подивимось, — казав він собі у хвилини злісного настрою, коли йшов небезпечною дорогою від Емін-Муїлу до Морґульської Долини, — подивимось! Можливо, о, так, можливо, що, коли Вона викине кістки та порожній одяг, ми знайдемо його, дістанемо Дорогесенького, подяку бідному Смеаґолові за гарну їжу. І ми врятуємо Дорогесенького, як і обіцяли. О, так. А коли він буде у безпеці, Вона про це довідається, о, так, ми їй відплатимо, мій дорогесенький. Ми всім відплатимо!
Такі хитрі задуми крутились у його голові, й він усе ще сподівався приховати їх, навіть коли ще раз прийшов до неї і низько вклонився, поки спали його супутники.
А щодо Саурона, то він знав, де вона причаїлася. Його втішало, що вона там живе, голодна та невгамовно злісна, — набагато надійніша сторожа цього стародавнього шляху до його землі, ніж будь-що, створене його вмінням. А орки — вони корисні слуги, та в нього було їх безліч. Коли час від часу Шелоба ловила їх, аби заспокоїти свій голод, він тільки радів, адже мав їх доволі. Так, як інколи людина може кинути щось смачне своїй кішці («своєю кішкою» називає він її, але вона його не визнає), Саурон відсилав їй своїх полонених, йому не потрібних: їх відводили до її нори, а потім доповідали йому, як вона з ними забавлялася.
Отак вони і жили, кожен захоплений сам собою, не боячись ані нападу, ні гніву, ні кінця свого лиходійства. Ніколи навіть мусі не вдавалося вирватися з павутини Шелоби, а зараз іще побільшали лють її та голод.
Але бідолаха Сем нічого не знав про це зло, яке вони розворушили супроти себе, хіба що страх його зростав, невидимий жах; і став він таким тягарем, що бігти було важко, і ноги наче налилися свинцем.
Загроза була довкола нього, і вороги попереду в тунелі, і його очманілий господар, нічого не помічаючи, мчав їм назустріч. Відвівши очі від тіні позаду та глибокої пітьми під кручею ліворуч, він подивився вперед і побачив дві речі, які стривожили його ще більше. Він побачив, що меч, який Фродо все ще тримав у руці, мерехтів голубим полум'ям; а також побачив, що на тлі чорного неба вікно на вежі й далі палало червоним вогнем.
— Орки! — пробурмотів він. — Так ми ніколи не проб'ємося. Тут довкола орки та ще щось гірше за орків.
Тоді, швидко повернувшись до своєї звичної потаємності, він прикрив долонею безцінний Фіал, який усе ще тримав у руці. На мить його долоня засвітилася, червона від його живої крові, а тоді він заховав викривальне світло глибоко в кишеню біля грудей і загорнувся в ельфійський плащ. Тепер він спробував пришвидшити ходу. Господар випереджав його; Фродо був уже на двадцять кроків попереду, прошмигнувши мов тінь; ще трохи — й він зникне в цьому сірому світі.
Щойно Сем заховав світло зоряної склянки, як вийшла вона. Трохи попереду та ліворуч він раптом побачив найогиднішу з усіх можливих потвору, що виповзла з чорної діри під темною кручею, жахливішу за всі жахи кошмарного сну. Найбільше вона скидалася на павука, та була значно більша від великих хижаків і страхітливіша за них через лиху жадобу в безжальних очах. Ті самі очі, які, як він думав, були залякані та поборені, тепер знову горіли лютим вогнем, зібрані в пучки на її вистромленій голові. Мала вона великі роги, і за короткою, мов качан, шиєю, простягалося її здоровенне жирне тіло, величезний роздутий лантух, що гойдався та провисав між її лапами; тулуб був чорний, зі синюшними плямами, та черево внизу — бліде і блискуче, і поширювало воно сморід. Лапи її були зігнуті в колінах із великими вузлами суглобів високо над спиною, а з них стирчала щетина, як сталеві шипи, і кожна кінцівка мала пазур.
Щойно вона пропхала м'яке драглисте тіло та складені лапи крізь верхній вихід зі свого лігва, як помчала з величезною швидкістю, то біжучи на скрипучих кінцівках, то раптово стрибаючи. Вона була між Семом і його господарем. Чи вона не помітила Сема, чи уникала його наразі як носія світла, та вся вона зосередилася на одній здобичі — на Фродо, який, позбавлений Фіалу, очманіло біг стежкою вгору, не відаючи про небезпеку. Швидко він біг, але Шелоба мчала швидше; ще кілька стрибків — і він буде її.
Сем хапнув ротом повітря й, зібравши останні сили, закричав:
— Обережно — ззаду! Обережно, пане! Я… — і раптом його крик урвався.
Довга липка долоня затиснула йому рота, а друга схопила за шию, тоді як щось обвило його ноги. Заскочений зненацька, він упав у руки нападника.
— Спіймали! — засичав Ґолум йому на вухо. — Нарешті, мій дорогесенький, ми спіймали його, так, пасскудного гобіта. Ми візьмемо цього. Вона візьме іншого. О, так, Шелоба спіймає його, не Смеаґол: він обіцяв; він анітрохи не зашкодить Хазяїнові. Та він спіймав тебе, ти, пасскудний мерзенний пролазо! — Він плюнув Семові на шию.
Лють через зраду та розпач через те, що його затримують у той час, коли господар у смертельній небезпеці, раптово пробудили в Семові шалену силу, на яку не сподівався Ґолум у цьому, на його думку, неповороткому і тупому гобіті. Сам Ґолум не міг би викрутитися швидше та несамовитіше. Його долоня зісковзнула зі Семового рота, і Сем знову рвонув уперед, намагаючись звільнитися від долоні на шиї. Меч він усе ще тримав у правиці, а на його лівій руці на ремінці висів ціпок Фарамира. Сем відчайдушно силкувався обернутися й ударити ворога. Та Ґолум спритно вивертався. Його довга права рука витягнулась, і він схопив Сема за зап'ястя: пальці його були мов лещата; повільно та невблаганно згинав він його руку донизу, аж поки Сем скрикнув і випустив меча; а весь той час друга рука Ґолума стискала Семове горло.
Тоді Сем вдався до останніх хитрощів. Він відчайдушно нахилився вперед і міцно вперся ногами в землю, а потім раптом відштовхнувся ногами й відкинувся на спину.
Не очікуючи від Сема навіть такої простої хитрості, Ґолум гепнувся на плечі, а здоровий гобіт усією вагою привалив його зверху. Ґолум різко засичав і на мить його рука відпустила шию, хоча пальці продовжували і далі стискати праву руку гобіта. Сем рвонувся вперед і підвівся, а тоді швидко крутнувся праворуч, довкола руки, яку тримав Ґолум.
