Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

З писком Ґолум розтиснув пальці. Тоді Сем пішов у наступ; не гаючи часу, щоби поміняти руку, він іще раз безжально вдарив ціпком. Швидко, ніби змія, Ґолум ковзнув убік, і удар, призначений для голови, вразив спину. Ціпок із тріском зламався. Цього Ґолумові вистачило. Напад іззаду був його старою грою, і він рідко коли програвав у ній. Але тепер він, засліплений люттю, помилився, бо заговорив і почав зловтішатися, перш ніж схопив свою жертву обома руками. Усе пішло не так із його прекрасним планом, відколи це жахливе світло несподівано з'явилось у темряві. А тепер він лицем до лиця зітнувся з несамовитим ворогом, лише трохи меншим за нього самого. Така боротьба — не для нього. Сем підхопив меч із землі й заніс його для удару. Ґолум верескнув і, впавши на всі чотири, одним великим стрибком відскочив убік, мов жаба. Не встиг Сем дотягнутися до нього, як той уже з неймовірною швидкістю гнав назад до тунелю.

З мечем у руці Сем помчав за ним. На якусь мить він забув про все, крім червоної люті й бажання вбити Ґолума. Та гобіт не встиг наздогнати його — Ґолум зник. Коли перед Семом знову з'явилася чорна діра і сморід, мов удар грому, війнув йому назустріч, думка про Фродо та потвору вдарила йому в голову. Він обернувся і побіг стежкою вгору, раз у раз гукаючи господаря. Та було надто пізно. Задум Ґолума частково здійснився.

X. Семвайз вибирає

Фродо лежав горілиць на землі, а потвора схилилася над ним, настільки зосереджена на своїй жертві, що звернула увагу на Сема та його крики, лише коли той опинився зовсім поруч. Ще біжучи, Сем помітив, що Фродо вже обплетений павутинням від кісточок до плечей і потвора величезними передніми лапами припідняла й зібралася відволокти його тіло.

Збоку, виблискуючи на землі, лежав його ельфійський меч, яким не встигли скористатися. Сем не зупинився, щоби поміркувати, що слід робити, і чи сміливий він, вірний, чи переповнений люттю. Він із криком скочив уперед, підхопив меча лівою рукою і пішов у наступ. Ще ніколи не бачив цей дикий світ звірів такої шаленої атаки, щоби якась відчайдушна невеличка істота, озброєна маленькими зубами, сама, стрибала на рогату і шпичасту вежу, що височіла над поваленим супротивником.

Мовби вирвана з якогось захопливого марення його неголосним криком, вона повільно повернула до нього моторошну лють своїх очей. Але не встигла усвідомити, що такого шаленого нападу вона ще не знала за всі свої незчисленні літа, як осяйний меч опустився їй на лапу й відітнув пазур. Сем стрибнув під арку її ніг і швидким ударом другої руки простромив пучки очей похиленої голови. Одне велике око згасло.

Тепер це жалюгідне створіння опинилося просто під нею, на якусь мить недосяжне для її жала та пазурів. Гнильне світло широчезного черева нависло над гобітом, і сморід мало не збив його з ніг. Та все ж його люті вистачило ще на один удар, і перш ніж вона встигла опуститися на нього, розчавлюючи і гобіта, і його нерозсудливу хоробрість, він відчайдушно рубонув осяйним ельфійським мечем.

Але Шелоба не подібна на драконів, немає в неї вразливих місць, хіба що очі. Гуляста і порита гниллю була її старезна шкіра, але потовщена шарами, які впродовж століть наростали зісередини. Кинджал залишив жахливий поріз, але ті огидні складки не міг би пробити навіть найсильніший чоловік, хоч би й ельфи чи гноми викували сталь, а тримала цю зброю рука Берена чи Туріна. Шелоба здригнулася від удару, а тоді підняла величезний лантух свого черева високо над головою Сема. Отрута запінилась і забулькотіла з рани. Тепер, розставивши лапи, вона знову опустила на нього здоровенний тулуб. Надто швидко. Бо Сем усе ще стояв на ногах і, кинувши власний меч, обіруч тримав ельфійський, лезом до цього жахливого даху; і так Шелоба з величезною потугою власної жорстокої волі силою більшою, ніж у руках будь-якого воїна, настромила себе на гостре вістря. Усе глибше і глибше впивалося воно, а Сема поволі притискало до землі.

За всі довгі роки свого лиходійства ще не знала Шелоба і навіть не уявляла собі такого болю. Ні найвідважніші воїни стародавнього Ґондору, ні найскаженіші орки, котрі потрапили в пастку, ще ніколи не мучили її так і не ранили її дорогої плоті. Дрож пробігла всім її тілом. Знову піднявшись, утікаючи від болю, вона підібгала під себе скорчені лапи й відскочила назад різким стрибком.

Сем упав на коліна поряд із Фродо, голова його крутилася від жахливого смороду, а рука і далі стискала меча. Крізь туман, що застилав очі, він бачив обличчя Фродо й уперто силкувався опанувати себе і побороти млість, яка охоплювала його. Сем поволі підвів голову і побачив її, всього за якихось кілька кроків, вона стежила за ним, із дзьоба її слинилась отрута, а зелена рідина текла з пораненого ока. Там вона присіла, припавши до землі черевом, зігнуті лапи тремтіли, коли вона готувалася до ще одного стрибка — та цього разу, щоб ужалити на смерть: не просто впустити трохи отрути, щоб утихомирити здобич; тепер уже — щоб убити, а тоді пошматувати.

Сем також присів і, дивлячись на неї, бачив свою смерть у її очах; і тут йому сяйнула думка, мовби заговорив якийсь далекий голос, і він сягнув лівою рукою за пазуху і знайшов те, що шукав: холодним, твердим і надійним здався він йому у примарному світі жаху, Фіал Ґаладріель.

— Ґаладріель! — ледь чутно шепнув він і тоді почув далекі, але виразні голоси: перегук ельфів, коли вони йшли під зорями в любих сутінках Ширу, і наспіви ельфів, які долинали до нього крізь сон у Камінній Палаті в домі Елронда.

Ґілтоніель А Елберет!

І тоді раптом голос його звільнився, й у нього вирвалося мовою, якої він не знав:

А Елберет Ґілтоніель

оменел палан-діріель,

ле наллон сі ді'нґурутос!

А тіро нін, Фануїлос!

І при цьому він звівся на ноги і знову став гобітом Семвайзом, сином Гемфаста.

— А йди-но сюди, мерзото! — вигукнув він. — Ти поранила мого пана, тварюко, і заплатиш за це. Ми йдемо далі, та спершу дамо раду з тобою. Іди до мене і скуштуєш оцього ще раз!

Мовби знову розпалений неприборканим духом гобіта, Фіал раптом спалахнув у його руці білим