Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Спробував би ти пожити тут, у товаристві зі Шелобою, — сказав Шаґрат.

— Найкраще би десь подалі від них усіх. Але зараз війна, — коли скінчиться, то, може, і легше стане.

— Кажуть, на війні все добре.

— Та кажуть, — буркнув Ґорбаг. — Але побачимо. Принаймні, якщо все буде гаразд, то стане просторіше. Як ти казав? Якщо вдасться, ми з тобою вислизнемо й оселимося собі десь із кількома надійними хлопцями, десь, де багато доброї та легкої здобичі й нема великого начальства.

— Ах! — зітхнув Шаграт. — Як за старих часів.

— Так, — погодився Ґорбаґ. — Але не сподівайся на це. Щось мене непокоїть. Як я вже казав, Велике Начальство, — голос його стишився майже до шепоту, — так, навіть Найбільший, може помилятися. Щось ледве не вислизнуло, кажеш? А я кажу, таки вислизнуло. Нам треба стерегтися. Завжди бідним урукам усе розгрібати, а подяка за це маленька. І не забувай: вороги не люблять нас так само, як і Його, і якщо візьмуть гору над ним, то і нам кінець. Краще скажи, коли тобі дали наказ?

— Десь годину тому, якраз перед тим, як ти нас побачив. Надійшла вказівка: «Назґул занепокоєний. На Сходах можливі шпигуни. Подвоїти пильність. Патруль до Сходів». Я вирушив одразу.

— Погані справи, — сказав Ґорбаґ. — Ось дивися: наша Мовчазна Варта занепокоїлася ще перед двома днями, наскільки мені відомо. Та наступного дня мій патруль нікуди не висилали, і до Луґбурца рапорт не передали: мабуть, тому що Великий Сигнал пішов угору і Верховний Назґул вирушив на війну, отаке. І тоді вони якийсь час не могли привернути увагу Луґбурца, так мені сказали.

— Мабуть, Око було зайняте іншим, — сказав Шаґрат. — Кажуть, на заході відбувається щось значне.

— Усі це знають, — буркнув Ґорбаґ. — А тим часом вороги вибралися на самі Сходи. Ви чим займалися? Ви ж маєте вартувати, хіба ні, навіть без наказу? Ви для чого?

— Ну, годі! Не берися мене вчити. Ми не спали всю ніч. Ми знали, що там відбувається щось дивне.

— Дуже дивне!

— Так, дуже дивне: світло та крики. Шелоба вилізла. Мої хлопці бачили її з Пролазою.

— Пролаза? А це хто?

— Ти мав його бачити: такий худющий чорний тип, сам схожий на павука, а може, радше на заморену жабу. Він тут уже бував. З Луґбурца вийшов, давним-давно, і Згори нам було наказано пропустити його. Відтоді він раз чи два з'являвся на Сходах, але ми його не чіпали: у них із її Величністю якесь порозуміння. Гадаю, він неїстівний: вона би не зважала на накази Згори. Але гарна у вас сторожа в долині: він був тут за день до того гармидеру. Ми помітили його вчора ввечері. Мої хлопці повідомили, що її Величність розважається, і мене це не турбувало, поки не надійшов наказ. Я думав, що Пролаза приніс їй забавку чи, може, ви відіслали їй подарунок, якогось полоненого. Я в її розваги не втручаюся. Ніщо не втече від Шелоби, коли вона на ловах.

— Ніщо, кажеш! А ти не бачив, повз що ми пройшли? Кажу тобі, щось мене турбує. Що би то не видерлося на Сходи, та воно втекло. Воно прорізало павутиння і вибралося з нори. Тут є про що подумати!

— Ну, добре, але ж вона впіймала його врешті-решт, хіба ні?

— Впіймала? Впіймала кого? Цього малюка? Та якби він був один, вона давно б уже потягла його до своєї комори, і він був би зараз там. І якщо в Луґбурці його шукають, то ти мав би йти й упіймати його. Пощастило тобі. Та він не один.

Тут Сем почав слухати уважніше і притулив вухо до каменя.

— Хто розрізав тенета, якими вона його обмотала, Шаграте? Той самий, хто розітнув павутиння. Хіба ти не бачив? І хто встромив шпильку в її Величність? Думаю, той самий. І де ж він? Де він, Шаґрате?

Шаґрат не відповів.

— Ти поворуши мізками, якщо вони в тебе є. Тут нічого сміятися. Ще ніхто, ніхто ніколи не встромляв ніякої шпильки в Шелобу, ти це прекрасно знаєш. Сумувати не будемо; та подумай — десь тут поруч є хтось, небезпечніший за будь-якого заколотника, котрі забрідали сюди зі старих злих часів, із часів Великої Облоги. Щось таки вислизнуло.

— І що воно таке? — буркнув Шаґрат.

— За всіми ознаками, капітане Шаґрате, тут гуляє великий воїн, швидше за все — ельф, у будь-якому разі — з ельфійським мечем, а можливо, й зі сокирою; він гуляє і у твоєму районі, а ти ще його не зустрічав. Справді дуже дивно! — Ґорбаґ плюнув. Сем сумно посміхнувся, почувши такий опис самого себе.

— Ну, ти завжди все бачиш у похмурому світлі, — відповів Шаґрат. — Можеш тлумачити ознаки, як хочеш, але все можна пояснити по-іншому. Принаймні я поставив вартових на кожному кроці й займатимуся справами по черзі. Спочатку гляну на малюка, котрого ми спіймали, а тоді почну перейматися ще чимось.

— Боюся, ти мало що знайдеш у нього, — сказав Ґорбаґ. — Він може не мати жодного стосунку до всієї справи. Принаймні здоровань із гострим мечем не дуже його цінував — просто лишив, де той лежав: типова ельфійська манера.

— Побачимо. А тепер ходімо! Наговорилися. Зараз оглянемо цього бранця.

— Що будеш робити з ним? Не забувай: я перший помітив його. Якщо буде якась забава, то я зі своїми хлопцями приєднуюся.

— Годі тобі, — гарикнув Шаґрат, — у мене свої накази. І якщо порушимо їх, то заплатимо життям. Кожен чужинець, затриманий сторожею, має сидіти у вежі. Бранця слід обібрати. Детальний опис усіх предметів, одягу, зброї, листів, перснів чи інших дрібниць слід відсилати до Луґбурца й тільки до Луґбурца. І бранця слід тримати у безпеці та неторканим, під страхом смерті кожного з вартових, аж поки по нього не пришле або сам не прийде Він. Усе досить просто, і саме це я збираюся зробити.

— Обібрати, еге ж? Що, зуби, нігті, волосся — також?

— Ні, не це. Він для Луґбурца, кажу ж тобі. Його потребують цілого та здорового.

— Зробити це буде нелегко, — розсміявся Ґорбаґ. — Тепер він лише падло. Що Луґбурц буде з ним робити, важко здогадатися. Може, й у казан піде.

— Дурень, — гаркнув Шаґрат. — Спочатку говорив розумно, але ж ти не знаєш стільки всього того, що відомо більшості. Сам утрапиш до казана чи до Шелоби,