Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Фродо ворухнувся, розплющив очі й посміхнувся, побачивши над собою Семове обличчя.

— Ти не зарано мене будиш, Семе? Ще темно!

— Так, тут завжди темно, — відповів Сем. — Але Ґолум повернувся, пане Фродо, і каже, що вже завтра. То нам час у дорогу. Останній стрибок.

Фродо глибоко вдихнув повітря й сів.

— Останній стрибок! — мовив він. — Привіт, Смеаґоле! Знайшов щось поїсти? Трохи перепочив?

— Ні їжі, ні відпочинку, нічого для Смеаґола, — сказав Ґолум. — Він пролаза.

Сем прицмокнув, але змовчав.

— Не вигадуй собі прізвиськ, Смеаґоле, — відповів Фродо. — Це немудро, навіть якщо вони правдиві.

— Смеаґол узяв те, що йому дали, — відповів Ґолум. — Це ім'я йому дав добрий пан Семвайз, гобіт, який стільки всього знає.

Фродо подивився на Сема.

— Так, пане, — сказав Сем. — Сказав я таке, коли раптом пробудився і побачив його поруч. Я попросив у нього пробачення, та ще трохи — і заберу своє перепрошення назад.

— Ну, годі, вже забудьте про це, — сказав Фродо. — Бо зараз ми, здається, підійшли до вирішального моменту, ти і я, Смеаґоле. Скажи мені: ми можемо решту шляху пройти самі? Звідси вже видно перевал, і якщо ми знайдемо стежку до нього, то можна буде вважати, що нашу угоду ти виконав. Ти зробив усе, що пообіцяв, і зараз вільний: вільний іти туди, де можна поїсти й відпочити, куди хочеш, тільки не до слуг Ворога. І колись я тобі віддячу, — я або ті, хто мене пам'ятатиме.

— Ні, ні, ще ні, — заскиглив Ґолум. — О, ні! Вони самі не знайдуть дороги, правда? О, ні, не знайдуть. Там ось тунель. Смеаґол має іти далі. Не спочивати. Не їсти. Ще ні.

IX. Лігво Шелоби

День, може, і почався, як запевнив Ґолум, але гобіти не помітили особливої зміни, хіба що, мабуть, важке небо вгорі вже не було таке смоляно-чорне, а більше схоже на великий дах із диму; замість темряви глибокої ночі, яка все ще чаїлась у тріщинах і ямах, кам'яний світ довкола них огорнула сіра розмита тінь. Вони йшли далі — Ґолум попереду, а гобіти плече до плеча — вгору довгою канавою між брилами та колонами потрощеного і вивітреного каменю, які стояли обабіч, ніби здоровенні необтесані статуї. Не було чути ні звуку. За якусь милю попереду здійнялася висока сіра стіна, останнє велетенське скупчення гірського каменю. Темніша за небо, вона поступово виростала перед гобітами, аж поки вежею не нависла над ними, заступивши весь простір позаду. Глибока тінь лежала біля її підніжжя. Сем втягнув носом повітря.

— Фе! Як смердить! — сказав він. — І чим далі, тим сильніше. Тепер вони вже стояли під тінню, в якій відкривався вхід до печери.

— Ось тут вхід, — тихо сказав Ґолум. — Тут починається тунель. Він не вимовив його назви — Торех-Унґол, Лігво Шелоби. Звідти тхнуло, але не тим нудотним запахом гниття з Морґульських лугів, а відразливим смородом, мовби там, у темряві, були навалені купи невимовної мерзоти.

— А іншого шляху немає, Смеаґоле? — запитав Фродо.

— Немає, немає, — відповів той. — Мусимо йти цим.

— Ти хочеш сказати, що сам ходив цією норою? — поцікавився Сем. — Тьху! Та, мабуть, тебе погані запахи не тривожать.

Ґолум блиснув очима.

— Він не знає, що нас тривожить, хіба ні, дорогесенький? Ні, не знає. Та Смеаґол усе стерпить. Так. Він тут проходив. Так, наскрізь. Це — єдиний шлях.

— А що смердить, хотів би я знати? — не вгавав Сем. — Це ніби… ну, не скажу. Якась гидотна орківська нора, гарантую, в якій сотню років мерзота збиралася.

— Ну, що поробиш, — сказав Фродо. — Орки чи ні, та якщо це єдиний шлях, то ходімо.

Глибоко вдихнувши повітря, ступили досередини. Уже через кілька кроків опинились у цілковитій і непроглядній темряві. Після неосвітлених коридорів Морії ні Фродо, ні Сем іще не потрапляли в таку темінь, а тут, якщо таке можливо, пітьма була ще густіша та глибша. Там, там подував вітерець, котилася луна, відчувався простір. Тут повітря було нерухоме, застояне, важке, а всі звуки — завмирали. Мандрівники рухались у чорних випарах, мовби породжених самою темрявою, які, коли їх вдихали, засліплювали не тільки очі, але й розум, так що навіть спогади про кольори, форми та світло згасали у свідомості. Ніч була завжди, і завжди буде, все було ніччю.

Утім, якийсь час вони ще відчували, і навіть чутливість їхніх пальців на ногах і руках загострилася майже до болю. Стіни, на їхнє здивування, виявилися гладкими, а дно, всього лише з кількома сходинками, — рівним і прямим і круто піднімалось угору. Тунель був високий і широкий, такий широкий, що гобіти, хоч і йшли пліч-о-пліч, ледь торкаючись стін випростаними руками, почувалися загубленими, самотніми в цій темряві.

Ґолум увійшов перший і зараз був за кілька кроків попереду. Поки гобіти ще були здатні щось помічати, вони чули подих і сичання просто перед собою. Та невдовзі відчуття і слуху, і дотику притупились, і гобіти продовжували рух — навпомацки, далі й далі — тільки завдяки силі бажання, з яким вони сюди ввійшли, бажання подолати тунель і нарешті дійти до високих воріт.

Ще не забралися вони далеко, мабуть, коли Сем, хоч і втратив чуття часу та відстані, ліврю рукою намацуючи стіну, натрапив на отвір: на якусь мить звідти потягнуло повітрям, не таким важким, як у печері, а потім вони пройшли далі.

— Тут не один тунель, — прошепотів Сем зі зусиллям: звуки неначе застрявали в горлі. — Це місце — якраз для орків!

Потім — спершу Сем праворуч, а згодом Фродо ліворуч — проминули ще три-чотири такі отвори, то ширші, то вужчі; але основний шлях не губився, бо вів прямо, нікуди не звертав і все підіймався вгору. Та чи довгий він, і скільки їм іще так терпіти, і чи витерплять вони? Чим вище, тим застоянішим ставало повітря; і зараз, у сліпій темряві, вони ніби відчували якийсь опір, густіший за смердюче повітря. Пробираючись уперед, відчували, як щось торкалося їхніх голів і рук, довгі щупальця чи якісь навислі відростки, — що саме, важко було сказати. А сморід густішав. Густішав так, що врешті їм почало здаватися, що з усіх відчуттів у них залишився тільки нюх, і був він їм на муку. Година, дві, три: скільки часу провели вони в цій темній норі? Години — дні, радше тижні. Сем притиснувся до Фродо, вони взялися за руки і так разом ішли далі.

Нарешті Фродо, обмацуючи стіну лівою рукою, раптом наштовхнувся на пустку. Він мало не впав у цю порожнечу. У скелі