Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Ґолума не було видно ні біля їхнього сховку, ні в пітьмі неподалік. Він відмовився від їхньої їжі, та, як завжди, зробив ковток води; а потім нібито вклався спати. Гобіти думали, що принаймні одним із його зацікавлень під час учорашньої тривалої відсутності було вполювати щось собі до смаку; і тепер він знову вислизнув під час їхньої розмови. Але куди цього разу?
— Не подобається мені, що він отак зникає без попередження, — буркнув Сем. — А надто зараз. Тут нічого ловити, хіба би він собі якийсь камінь уподобав. Тут же немає навіть клаптика моху!
— Не варто зараз ним перейматися, — сказав Фродо. — Ми би сюди не зайшли, навіть не наблизилися би до перевалу, якби не він, тому мусимо змиритися з його звичками. Якщо він бреше, ну, то значить бреше.
— І все одно найкраще за ним пильнувати. Тим паче, якщо він бреше. Пам'ятаєте: він ніколи не говорив, чи охороняється цей перевал.
І ось там вежа — можливо, вона порожня, а можливо — й ні. А може, він пішов їх покликати, орків чи кого там іще?
— Ні, напевно, ні, — відповів Фродо. — Навіть якщо він щось замислив, а це цілком імовірно. Усе-таки не думаю, що він піде по орків чи ще якихось слуг Ворога. Навіщо стільки чекати, і дертися через усі ці гори, й підійти аж до самої землі, якої він так боїться? Він уже безліч разів міг зрадити нас оркам. Ні, якщо він і замислив щось, то якісь дрібні збитки, на його думку, доволі зачаєні.
— Так, мабуть, ви праві, пане Фродо, — погодився Сем. — Але це мене не дуже заспокоює. Я не помиляюся: я не сумніваюся, що мене він передав би оркам залюбки. Тільки я забув — його Дорогесенький. Ні, весь час то був «Дорогесенький для бідного Смеаґола». Це найважніша ідея в усіх його задумах, якщо вони в нього є. Та як йому допоможе те, що він нас сюди притягнув, цього я не второпаю.
— Можливо, він і сам точно не знає, — відповів Фродо. — І я сумніваюся, що він має якийсь чіткий план у тій затуманеній голові. Гадаю, він справді намагається врятувати Дорогесенького від Ворога, наскільки може. Бо якщо Ворог його дістане, то і для Ґолума це буде цілковитим крахом. Але інша його половина, мабуть, просто тягне час і чекає якоїсь нагоди.
— Так, Підлиза і Смердючка, як я і казав. Але чим ближче вони до землі Ворога, тим більше схожим на Підлизу стає Смердючка. Запам'ятайте мої слова: якщо ми справді доберемося до перевалу, він не дозволить нам просто так перенести цей скарб через кордон.
— Ми ще туди не дійшли, — нагадав Фродо.
— Ще ні, та краще нам уже бути напоготові. А як тільки ми заснемо, Підлиза швиденько візьме гору. Та зараз ви якраз і могли би подрімати у безпеці. У безпеці — якщо ляжете біля мене. Я був би такий радий, якби ви поспали. А я би повартував; і якщо ляжете поруч, я вас обніму, й ніхто вас не зачепить без відома Сема.
— Спати! — зітхнув Фродо, немов у пустелі побачив міраж прохолодної зелені. — Так, навіть тут я міг би заснути.
— Ну, то спіть, пане! Кладіть голову мені на коліна.
Так і застав їх Ґолум, коли повернувся через кілька годин, виповзши з пітьми. Сем сидів, спершись спиною до каменя, голова його звісилася набік, дихав він глибоко. Йому на коліна поклав голову Фродо, занурений у глибокий сон; засмагла Семова долоня лежала на його білому чолі, а друга — на грудях господаря. Обличчя обох дихали спокоєм.
Ґолум подивився на них. Дивний вираз промайнув на його худому голодному обличчі. Вогник згас у його очах, вони помутнішали і посіріли, старі й утомлені. Він скорчився, мов у нападі болю, й відвернувся, дивлячись у бік перевалу, і затряс головою, мовби подумки з кимось сперечався. Тоді повернувся до гобітів і, поволі простягши тремтячу руку, дуже обережно торкнувся коліна Фродо, — цей дотик був майже як ласка. На якусь коротку мить, якби сплячі його побачили, то подумали би, що перед ними старий, виснажений гобіт, котрого зігнули довгі роки, віднісши його ген поза межі часу, геть від родичів і друзів, лугів і потоків його юності, — старе, заморене, жалюгідне створіння. Та від цього дотику Фродо ворухнувся і тихо скрикнув уві сні, і Сем відразу ж прокинувся. Перше, що він побачив, був Ґолум, — «обмацував його господаря», подумав він.
— Гей ти! — прикрикнув він. — Ти що задумав?
— Нічого, нічого, — прошепотів Ґолум. — Хазяїн хороший!
— Певно, що так. Але де ти лазив — потайки втік, потайки повернувся, старий негіднику!
Ґолум відсахнувся, і зелене світло блиснуло з-під важких повік. Тепер він, із булькатими очима, присівши на зігнутих кінцівках, став схожий на павука. Та коротка мить минула й уже забулася.
— Лазив, лазив! — засичав він. — Гобіти завжди такі чемні, так. О хороші гобіти! Смеаґол веде їх таємними стежками, про які ніхто не знає. Такий виснажений, спраглий, так, спраглий; і веде їх, і шукає стежки, а вони кажуть: «Лазив, лазив…» Дуже хороші гобіти, о, так, мій дорогесенький, дуже хороші.
Семові стало трохи шкода Ґолума, та особливої довіри до нього він не відчув.
— Вибач, — сказав Сем, — вибач, але ти налякав мене. А я мусив не спати і тому трохи роздратувався. Але пан Фродо, він такий втомлений, я попросив його подрімати; ну ось, так воно вийшло. Вибач. Але де ж ти був?
— Лазив, — сказав Ґолум, а в очах його і далі горів зелений вогонь.
— Ну, добре, нехай буде по-твоєму! Це, напевно, недалеко від правди. Але надалі нам найкраще лазити всім разом. Що у нас зараз? Сьогодні чи вже завтра?
— Завтра, — відповів Ґолум, — чи було завтра, коли гобіти пішли спати. Дуже нерозумно, дуже небезпечно, — якби бідний Смеаґол не лазив довкола і не сторожував…
— Мені здається, нам це слово скоро остогидне, — зазначив Сем. — Але нехай буде. Я розбуджу господаря.
Він обережно відкинув волосся з чола Фродо і, нахилившись, тихо шепнув:
— Прокидайтеся, пане Фродо!
