Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Можливо, — буркнув Сем. — Ну, але туди нам усе ще далеко, та і високо. І ще той тунель. Гадаю, вам слід відпочити, пане Фродо. Не знаю, чи день зараз, чи ніч, але ми все йдемо і йдемо.
— Так, мусимо відпочити, — погодився Фродо. — Знайдемо якийсь куток, захищений від вітру, і наберемося сили… перед останнім стрибком.
Саме так він це зараз розумів. Жах тієї землі за горами і те, що слід було там здійснити, здавалися ще надто далекими, щоби непокоїти. Зараз він зосередився тільки на тому, як подолати чи обійти цей неприступний мур і сторожу. Щойно він здійснить цю неможливу річ, тоді якимось чином і його завдання буде виконане, — так принаймні йому здавалось у ту темну годину втоми, коли він пробирався кам'янистою тінню під Кіріт-Унґолом.
Вони присіли в темній розколині між двома скелями: Фродо та Сем — трохи глибше, а Ґолум припав до землі біля виходу. Тут гобіти поїли, як їм здавалося, востаннє перед сходженням до Безіменної Землі, а може, востаннє разом. Їли вони харчі з Ґондору та хлібці з Лорієну і трохи попили. Але ощадливо, лише по ковтку, щоби промочити сухе горло.
— А де ми далі братимемо воду? — запитав Сем. — Адже і там вони п'ють? Орки п'ють, хіба ні?
— Так, п'ють, — відповів Фродо. — Та не будемо говорити про це. Їхні напої не для нас.
— Тоді тим більше треба наповнити фляги, — не вгавав Сем. — Але тут ніде немає води: я не чув, щоби хоч якесь джерело дзюркотіло. Зрештою, Фарамир усе одно попереджав, аби не пили води в Морґулі.
— Не пити води, яка витікає з Імлад-Морґулу, так він казав, — уточнив Фродо. — А ми зараз не в долині, тож якщо натрапимо на джерело, то воно буде стікати в долину, а не витікати з неї.
— Я би тої води не пив, хоч би й умирав од спраги. Якесь воно тут усе зловісне. — Сем потягнув носом. — А запах який! Ви помітили? Якийсь дивний запах, затхлий. Не подобається мені.
— Мені тут узагалі нічого не подобається, — сказав Фродо, — ні земля, ні небо, ні сходи, ні камінь. І ґрунт, і вода, і повітря — все здається проклятим. Але нас сюди вивела наша дорога.
— Так, так воно і є, — погодився Сем. — Але ми би не були зараз отут, якби більше знали заздалегідь. Утім, гадаю, так завжди виходить. Хоробрі вчинки — зі старих легенд і пісень, пане Фродо: пригоди, як я їх колись називав. Колись мені здавалося, що казкові герої просто йшли і шукали собі пригод, бо їм того хотілося, бо так цікавіше, а життя трохи нудне, — заради розваги, так би мовити. Але насправді все зовсім не так у переказах, насправді важливих чи тих, які зостаються в пам'яті. Герої просто в них якось опинялися, зазвичай, як ви сказали, їх туди виводила їхня дорога. Та я певен, що в кожного було чимало шансів, як і в нас, повернутися назад, тільки вони не зробили того. А якщо повертали — ми про це не знаємо, бо про них забулося. Ми чуємо лише про тих, котрі пішли далі, й не всі до щасливого кінця, зауважте; принаймні не до такого кінця, який самі герої, а не слухачі, назвуть щасливим. Знаєте, прийти додому так, ніби все гаразд, хоч насправді не зовсім, — як то було зі старим паном Більбо. Але такі історії — не з найцікавіших, хоча саме в таких найкраще опинятися! Хотів би я знати, в яку історію потрапили ми?
— І я хотів би, — сказав Фродо. — Та не знаю. І так завжди зі справжніми історіями. Згадай будь-яку з твоїх улюблених. Ти можеш знати чи здогадуватися, що це за оповідь, зі щасливим чи сумним кінцем, але самі герої того не знають. А ти і не хочеш, аби знали.
— Ні, певно, що ні. Ось Берен і не сподівався ніколи, що здобуде Сильмарил зі Залізної Корони Танґородриму, але ж здобув, а подорож його була гірша і загроза страшніша, ніж у нас. Але то довга історія, звісно, й від щастя йде до нещастя і ще далі, — а потім Сильмарил переходить до Еаренділа. Але ж, пане…. чому я раніше про це не подумав! У нас є… у вас є частка його світла в зоряній склянці, яку подарувала вам Володарка! Гей, якщо подумати, то ми і далі в тій самій пригоді? Вона триває. Чи великі історії не закінчуються?
— Ні, ніколи не закінчуються як історії, — сказав Фродо. — Та герої в них приходять і відходять, коли виконають ролі. Ми виконаємо нашу роль пізніше… чи раніше.
— І тоді ми і відпочинемо, і виспимося, — сказав Сем. Він похмуро усміхнувся. — Саме це я маю на увазі, пане Фродо. Маю на увазі простий відпочинок, і сон, і пробудження зранку, щоби вийти в сад і попрацювати. Оце насправді й усе, про що я мрію весь час. Усі великі та важливі плани не для таких, як я. Та все-таки цікаво, чи складуть про нас пісні або легенди. Ми зараз у самісінькій історії, звісно; та чи хтось складе повість, розумієте, щоби її розповідали біля каміна або читали з великої грубої книжки з червоними та чорними літерами, роки за роками. І чи скаже хтось: «Розкажи-но про Фродо та Перстень!» А йому на це: «Так, це одна з моїх найулюбленіших історій. Фродо був дуже хоробрий, правда, тату?» «Правда, синку, найсла-ветніший із гобітів, а це багато про що говорить».
— Аж надто багато, — сказав Фродо і розсміявся, голосно й від усього серця. Такого сміху не чули тут, відколи Саурон прийшов до Середзем'я. Семові раптом здалося, що каміння почало прислухатись, а високі скелі схилилися над ними. Та Фродо їх не помічав; він знову засміявся.
— Знаєш, Семе, — сказав він, — тебе послухати — то так весело стає, ніби історія вже написана. Але ти викинув одного з головних героїв — Семвайза Незламного. «Розкажи ще про Сема, тату. Чому в книжці так мало його слів, тату? Вони мені подобаються, вони смішні. І Фродо не зайшов би далеко без Сема, правда, тату?»
— Ну, пане Фродо, не насміхайтеся. Я ж серйозно.
— І я теж, направду. Ми трохи забігли наперед. Ми з тобою, Семе, поки що застрягли в найгіршому місці всієї оповіді, й цілком імовірно, що хтось може сказати на цих рядках: «Закрий книжку, тату; далі ми не читаємо».
— Можливо, — відповів
