Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Ґолум, здається, відповзав кудись у темряву карнизом, коли відчинялися ворота Мінас-Морґула, і залишав гобітів самих. Тепер він виповз із темряви, цокаючи зубами і ляскаючи в долоні.
— Тупі! Безголові! — сичав він. — Швидше! Хай не думають, що небезпека минула. Не минула. Швидше!
Гобіти нічого не відповіли, але полізли за ним на карниз. Їм це анітрохи не подобалося, хоч і після стількох небезпек за плечима; та сходження тривало недовго. Невдовзі стежка дійшла до заокругленого виступу в гірському хребті й там раптом ковзнула у вузьку розколину в скелі. Вони підійшли до першого прогону сходів, про які згадував Ґолум. Темрява була майже чорна, й нічого далі на відстані простягнутої руки видно не було; та очі Ґолума блідо горіли за кілька кроків попереду, коли він обертався до них.
— Обережно! — прошепотів він. — Сходинки. Багато сходинок. Ступайте обережно!
Обережність була не зайва. Спочатку Фродо та Сем відчули себе досить вільно поміж стінами обабіч, але сходи були круті, майже як драбина, й, підіймаючись усе вище, гобіти дедалі більше усвідомлювали, яке довге та чорне провалля позаду. І східці були вузькі, різної висоти і часто по-зрадницьки слизькі: витерті і гладкі по краях, деякі розтріскані, окремі з них розсипалися під ногами. Гобіти дерлися щосили, аж поки не почали відчайдушно чіплятися руками за верхні сходини, підтягуючи потомлені ноги; і чим глибше врізалися сходи в гору, тим вище здіймались у них понад головами скелясті стіни.
Нарешті, якраз коли вони відчули, що далі йти вже не можуть, побачили над собою вирячені очі Ґолума.
— Вилізли, — прошепотів він. — Перші сходи позаду. Розумні гобіти вибралися так високо, дуже розумні гобіти. Ще кілька маленьких кроків — і все, так.
Запаморочений і втомлений Сем, а за ним — Фродо виповзли на останню сходинку і посідали, розтираючи стегна та коліна. Вони сиділи у глибокому темному проході, який і далі підіймався, та був уже похиліший і без сходинок. Ґолум не дав їм довго відпочивати.
— Тут іще одні сходи, — сказав він. — Набагато довші сходи. Відпочинете, коли виберемося ними. Ще не зараз.
Сем застогнав:
— Ти сказав, ще довші?
— Так, так, довші, — відповів Ґолум. — Але не такі важкі. Гобіти вилізли Прямими Сходами. Далі йдуть Гвинтові Сходи.
— А що за ними? — запитав Сем.
— Побачимо, — пошепки відповів Ґолум. — О, так, побачимо!
— Ти, здається, говорив про тунель, — сказав Сем. — Там нема тунелю чи якогось проходу?
— О, так, там є тунель. Але гобіти зможуть перепочити перед входом. Якщо пройдуть через нього, то будуть біля вершини. Біля самої вершини, якщо пройдуть. О, так!
Фродо затремтів. Піднімаючись, він спітнів, а зараз йому стало холодно та вогко, до того ж у темному переході тягнуло студінню з невидимих висот. Він підвівся й рішуче випростався.
— Ну, ходімо далі! Тут не місце для сидіння.
Прохід, здавалося, простягнувся на милі, й постійно зверху дуло прохолодне повітря, чимдалі посилюючись до різкого вітру. Гори неначе намагалися залякати їх смертельним подихом, відвернути від таємниць своїх вершин або здмухнути у темряву в них за спинами. Гобіти зрозуміли, що дійшли до кінця, лише коли раптом не виявили стіни праворуч. Майже нічого не було видно. Великі чорні безформні маси і темно-сірі тіні бовваніли вгорі та довкола них, але час від часу мутно-червоне світло спалахувало під низькими хмарами, на якусь мить висвітлюючи високі піки, попереду і обабіч, які, мов колони, підтримували широченний провислий дах. Здавалося, вони видерлися на висоту сотень футів, на широкий уступ скелі. Ліворуч була круча, праворуч — безодня.
Ґолум повів їх попід самою кручею. Догори вже не піднімались, але шлях був нерівний і небезпечний у темряві, з купами навалених брил і потрощеного каміння. Просувалися повільно та обережно. Скільки годин минуло, відколи вони ступили в Морґульську Долину, не знав ані Фродо, ні Сем. Ніч здавалася нескінченною.
Нарешті вони знову опинилися перед стіною і ще раз побачили перед собою сходи. Вони знову зупинились і знову почали дертись угору. Сходження було довге й утомливе; та ці сходи не врізались у гірський схил. Тут велетенська стіна урвища стала пологішою, і нею гадюкою звивалася стежка. В одному місці вона відповзала прямо до краю темної безодні, і Фродо, глянувши вниз, побачив широченну глибоку яму великої ущелини біля входу в Морґульську Долину. На її дні мерехтіла, наче жук-світляк, дорога Примар від мертвого міста до Безіменного Перевалу. Фродо поспіхом відвернувся.
Усе далі й далі зміїлись і повзли сходи, аж поки останній прогін, короткий і прямий, вивів їх на новий рівень. Стежка відхилялася від основної дороги у глибокій ущелині й зараз ішла своїм небезпечним шляхом по дну неглибокого яру до найвищих хребтів Ефель-Дуату. Гобіти ледве розрізняли високі шпилі та зазубрені скелі по обидва боки, а поміж ними глибокі тріщини та провалля, чорніші за ніч, у яких забуті зими роз'їдали і дробили похмурий камінь. Тепер червоне світло в небі здавалося яскравішим; хоча важко було сказати, чи справді в цьому краю тіні наставав жахливий світанок, чи вони бачили тільки полум'я, роздмухане Сауроновим гнівом у підземеллях Ґоргороту. А ще далі та ще вище Фродо, підвівши голову, побачив, як він припускав, кінець його гіркого шляху. Супроти понурої заграви східного неба в найвищому хребті окреслювалася розколина, вузька, глибоко врізана поміж двома чорними відрогами; і на кожному стримів скелястий шпичак.
Він зупинився і придивився краще. Ріг ліворуч був високий і тонкий; і на його верхівці горів червоний вогонь, або, може, це крізь отвір просвічувалася червона заграва землі поза ним. Тепер він збагнув: то була чорна вежа, яка нависала над перевалом. Він торкнув Сема за руку і показав туди рукою.
— Мені це не подобається! — сказав Сем. — Отже, це твоє таємне місце охороняється, — гаркнув він до Ґолума. — І ти про це знав, наскільки я розумію?
— Тут за всіма шляхами стежать, так, — відповів Ґолум. — Звісно, що так. Але гобіти мусять спробувати. За цим можуть стежити найменше.
