Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
На цих словах переляк і збудження Ґолума зросли настільки, що він знову заговорив, прикриваючи рота долонею, ніби хотів приховати звук від невидимих слухачів у повітрі.
— Не тут, ні. Не тут спочивати. Дурні гобіти! Очі нас побачать. Коли вийдуть на міст, то нас побачать. Ходімо звідси! Вгору, вгору! Ходімо!
— Ходімо, пане Фродо, — сказав Сем. — Він знову правий. Тут не можна зупинятися.
— Гаразд, — мовив Фродо глухим голосом, наче крізь сон. — Я спробую. — Він втомлено підвівся на ноги.
Та було вже пізно. Тієї ж миті скеля здригнулась і затремтіла в них під ногами. Громовий гуркіт, гучний як ніколи, прокотився під землею і розійшовся луною в горах. Тоді раптово спалахнула сліпуча червона блискавка. Ген понад східними горами вона стрибнула до неба і залила низькі хмари багрянцем. У цій долині тіні та холодного мертвотного сяйва блискавка здалася нестерпно лютою і жахливою. Піки скель і хребти, мов зазубрені ножі, раптом постали в німій чорноті супроти стрімкого полум'я над Горґоротом. Потім голосно луснув грім.
І Мінас-Морґул відповів. Спалахнули сині блискавки: роздвоєні язики полум'я рвонули з вежі та довколишніх вершин у понурі хмари. Земля застогнала; і з міста долинув крик. Змішаний із різкими голосами, наче пищали хижі птахи, та надсадним іржанням знавіснілих від страху коней, долинув пронизливий вереск, який швидко перейшов у тонке вищання, нестерпне для слуху. Гобіти обернулися на крик і попадали на землю, затуливши вуха долонями.
Коли жахливий крик, змінившись протяжним огидним виттям, нарешті перейшов у тишу, Фродо поволі підвів голову. Навпроти, по той бік вузької долини, тепер майже на рівні його очей стояли мури лихого міста, і його брама, наче розкрита паща з блискучими зубами, була розчинена навстіж. Звідти виходило військо.
Усі воїни були в чорному, темнішому за ніч вбранні. Супроти сірих стін і сяйливої поверхні дороги Фродо бачив їх, невеликі чорні постаті ряд за рядом, котрі крокували швидко та безшумно, вливаючись у долину нескінченним потоком. Попереду, наче вишикувані тіні, їхали великі кіннотники, а провадив їх більший за всіх інших Вершник — весь у чорному, лише на чолі під каптуром він мав шолом у формі корони, що мерехтіла зловісним світлом. Він уже наближався до мосту, і Фродо втупився в нього, неспроможний замружитися чи відвернутися. Напевно, це Володар Дев'ятьох Вершників повернувся на землю і зараз веде свій примарний загін на битву? Так, справді, то був той кощавий король, чия холодна рука простромила Персненосця смертоносним лезом. Стара рана Фродо застогнала від болю і холод підступив до серця.
Якраз у ту мить, коли ці думки пронизали Фродо жахом і скували його, мов закляттям, Вершник раптом зупинився, просто перед самим мостом, і позаду нього завмерло все військо. Запала мертва тиша. Мабуть, це Перстень кликав правителя Примар, і на мить він занепокоївся, зачувши якусь іншу силу в його долині. Туди і сюди поверталася його темна голова в шоломі, коронована страхом, пронизуючи пітьму невидними очима. Фродо чекав, неспроможний поворухнутися, ніби птах перед гадюкою. І поки чекав, він відчув наполегливий, як ніколи, наказ надягнути Перстень. Але хоч який сильний був тиск, Фродо не мав наміру піддаватися. Він знав, що Перстень лише видасть його, і що він не матиме, навіть із Перснем на руці, сили змагатися з Морґульським королем, — ще не час. Його воля вже не відповідала на цей наказ, хоч і збентежена від переляку, й він відчував лише тиск великої сили ззовні. Вона взяла його руку, і поки Фродо стежив за рухом руки, не бажаючи продовжувати його, та ніби завмерши в нерішучості (начебто згадував про якусь подію з минулого), вона потягнула руку до ланцюжка на його шиї. Але тоді прокинулася його власна воля; поволі вона відвела руку і спрямувала її до іншої речі — чогось, схованого в нього на грудях. Холодним і твердим здався він йому на дотик — Фіал Ґаладріель, який Фродо так довго зберігав і майже забув про нього. Коли тепер Фродо торкнувся його, всі думки про Перстень вилетіли йому з голови. Він зітхнув і опустив голову.
Тієї ж миті Король Примар відвернувся, пришпорив коня і поскакав через міст, і все його темне військо попрямувало за ним. Мабуть, він не міг бачити крізь ельфійські плащі, й воля його маленького ворога, зміцнівши, відвернула його думку. Та він поспішав. Час уже настав, і, за наказом його великого Пана, він мусить рушити війною на Захід.
Невдовзі він зник, мов тінь у пітьмі, за поворотом дороги, а за ним чорні шеренги ще перетинали міст. Така велика армія ще ніколи не виходила з тієї ущелини від часів могутності Ісілдура; ще ніколи такий жорстокий і так добре озброєний ворог не підступав до бродів через Андуїн; а це ж було тільки одне і далеко не найбільше військо Мордору.
Фродо ворухнувся. І раптом згадав Фарамира. «Отже, буря знялася, — подумав він. — Сила-силенна мечів і списів іде на Осґіліат. Чи встигне Фарамир перейти ріку? Він говорив про війну, та чи міг знати, коли вона почнеться? І хто втримає броди під натиском Короля Дев'ятьох Вершників? А армії ще ж підійдуть. Я запізнився. Кінець усьому. Я надто барився на шляху. Тепер кінець. Навіть якщо я виконаю завдання, ніхто про це не довідається. Нікому буде про це розповісти. Усе зійде нанівець». Його здолала слабкість, і він заплакав. А військо Морґула і далі йшло через міст.
Тоді з далекої далечіні, мовби зі спогадів про Шир якогось сонячного світанку, коли починався день і відчинялися двері, до нього долинув голос Сема.
— Прокиньтеся, пане Фродо! Прокиньтеся! — Якби голос додав: «Сніданок на столі», — Фродо не дуже би здивувався. Та Сем квапив:
— Прокиньтеся, пане Фродо! Вони вже пройшли.
Пролунав глухий брязкіт. Ворота Мінас-Морґула зачинились. Останній ряд списів зник за поворотом. Вежа навпроти і далі щирилася на них, але світло вже пригасало. Усе місто поринало в похмуру темряву і тишу. Але настороженість його не послабшала.
— Прокиньтеся, пане Фродо! Вони вже пройшли, і нам добре би забиратися. Там залишилося щось живе, щось із очима або якийсь розум, що може бачити, якщо хочете; і чим довше ми тут, на одному місці, тим швидше він нас помітить. Ходімо звідси, пане Фродо!
Фродо підвів голову, а тоді встав. Розпач його не
