Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Раптом Фродо помітив голову старого короля, освітлену скісним променем: вона лежала на узбіччі дороги.
— Семе, поглянь! — скрикнув він. — Глянь! Король повернув собі корону!
Очниці короля були порожні, а різьблена борода розтріснута, але високе суворе чоло прикрашала корона зі срібла та золота. Повзуча рослина з квітками, схожими на білі зірочки, обплела чоло, мов у пошанівку до скинутого короля, а у тріщинах кам'яних кучерів виблискував жовтий очиток.
— Їхня перемога не вічна! — мовив Фродо.
Тієї ж миті випадковий промінь згас. Сонце ковзнуло донизу і зникло, ніби раптом загасили лампу, і настала чорна ніч.
VIII. Сходи Кіріт-Унґолу
Ґолум смикав Фродо за полу плаща і сичав від страху та нетерпіння:
— Мусимо йти, — казав він. — Тут не можна стояти. Поспішайте! Фродо неохоче повернувся спиною до заходу й пішов, куди повів його провідник, у темряву на схід. Вони вийшли з кола дерев і почвалали дорогою в гори. Спочатку шлях ішов прямо, та невдовзі почав відхилятися на південь, аж доки не вивів їх до скелястого відрогу, який вони помітили ще здалеку. Чорний і грізний завис він над ними, темніший за темне небо вгорі. Прокравшись попід тінню відрогу, дорога повернула на схід, а далі подерлася круто вверх.
Фродо та Сем понуро брели дорогою, перевтомлені й тому байдужі до небезпеки. Фродо схилив голову; тягар знову гнув його донизу. Щойно проминули вони велике Роздоріжжя, як вага Персня, майже забута в Ітілієні, почала знову зростати. Тепер, коли підйом під ногами покрутішав, Фродо втомлено підвів голову; і тут він побачив його, як і попереджав Ґолум, — місто Примар Персня. Фродо прихилився до кам'яного схилу.
Довга похила долина, глибока похмура ущелина, втікала в гори. У її глибині, де сходилися два хребти, високо у скелястому гнізді на чорних схилах Ефель-Дуату, височіли мури та вежа Мінас-Морґула. Усе довкола було темне, і небо, і земля, та вежа світилася. Вона ряхті-ла місячним сяйвом, що колись у давнину струменіло крізь мармурові стіни Мінас-Ітіля, Вежі Місяця, чисте і променисте в долині серед гір, а тепер було спіймане. Лилося воно тьмяніше, ніж світло хворобливого місяця, що надто поволі звільняється від затемнення, коливалось і сочилося, мов огидні випари розпаду, трупне світіння, світло, яке нічого не освітлює. У мурах і вежі незчисленними чорними дірами зяяли вікна, вдивляючись у порожнечу; а сама верхівка вежі поволі оберталася, спочатку в один бік, потім — у другий, величезна примарна голова, що зирила в ніч. На якусь мить троє мандрівників завмерли, зіщулившись, не в змозі відвести очей. Ґолум опам'ятався перший. Він знову смикнув гобітів за плащі, та не промовив ані слова. Мало не тягнув їх за собою. Кожен крок вимагав особливих зусиль, і час неначе сповільнив біг, так що на те, щоби підняти ногу і знову її опустити, потрібні були остогидлі хвилини.
Отак поволі вони дійшли до білого мосту. Тут дорога, ледве освітлена, перетинала потік, що збігав ущелиною, і, хитро звиваючись, вела до міських воріт — чорного отвору в зовнішньому колі північних мурів. Широкі низини лежали по обидва береги потоку, тінисті луки, порослі блідими білими квітами. Вони також світилися, красиві, та водночас жахливої форми, ніби почвари з кошмарного сну; й від квітів розходився млосний, цвинтарних дух; запах тліні висів у повітрі. Від луки до луки перестрибував міст. Фігури стояли на його початку — вміло вирізьблені образи людей і тварин, — але всі потворні й огидні. Вода під ним пливла тихо і парувала, та випари, які здіймались і клубочилися довкола мосту, були жахливо холодні. Фродо запаморочилось у голові й потемніло в очах. Тоді раптом ніби якась сила взяла гору над його волею, він зірвався і побіг, витягнувши руки, голова його хилиталася з боку на бік. Сем і Ґолум побігли за ним. Сем схопив і підтримав свого господаря, коли той спіткнувся і мало не впав, просто перед самим мостом.
— Не туди! Ні, не туди! — зашепотів Ґолум, але його подих крізь зуби розірвав важку тишу, мов свист, і, нажаханий, він припав до землі.
— Зупиніться, пане Фродо! — пробурмотів Сем на вухо Фродо. — Поверніться! Не туди. Ґолум каже, що нам не туди, і тут я з ним погоджуюся.
Фродо провів рукою по чолі й відірвав очі від міста на горі. Сяйлива вежа його зачаровувала, й він боровся з бажанням помчати освітленою дорогою до міських воріт. Нарешті зі зусиллям він обернувся до вежі спиною, відчуваючи водночас, як Перстень чинить йому опір, обважнівши на ланцюгу довкола шиї; і очі Фродо також, коли він відвів погляд, мовби осліпли на якийсь час. Темрява перед ним була непроглядна.
Ґолум, повзучи по землі, мов перелякана тварина, вже зникав у пітьмі. Сем вів і підтримував господаря, намагаючись не відставати від Ґолума. Неподалік від ближнього берега, біля самої дороги, в кам'яній стіні була тріщина. Крізь неї вони і пройшли, і Сем помітив вузьку стежину, яка на початку слабо світилася, як і головна дорога, аж поки не минала луки з мертвотними квітами, де згасала і тягнулась у темряві, кривуляючи, до північного краю долини.
І цією стежкою пленталися гобіти, плече до плеча, спроможні розрізнити Ґолума попереду, лише коли той обертався до них і чекав. Тоді його очі горіли блідо-зеленим світлом, мабуть, відбиваючи огидне сяйво Морґула, а може, розпалені тим настроєм, який викликала вежа. Цей мертвотний блиск і темні очниці Фродо та Сем постійно відчували, боязко озираючись через плече й відвертаючи погляд до темніючої стежки. Поволі пробирались уперед. Коли вони піднялися понад смородом і випарами отруйного потоку, дихати стало легше й у головах прояснилося; та вони страшенно помучилися, ніби всю ніч несли важкий тягар або довго гребли проти сильної течії. Врешті, мусили стати на перепочинок.
Фродо зупинився і присів на камінь. Вони вже вибралися на вершину великого скелястого горба. Перед ними ущелина вгиналася усередину, й уздовж її краю вела стежка, широким карнизом понад проваллям праворуч; крутим південним схилом гори стежка дерлась угору, зникаючи в темряві.
— Я мушу хвилинку перепочити, Семе, — прошепотів Фродо. — Він такий важкий, Семе, дуже важкий. Не знаю, скільки ще зможу пронести його. Хай там що, а мушу перепочити, перш ніж ми наважимося на це, — він показав рукою на вузьку стежку попереду.
— Тссс! Тсс! — засичав Ґолум, підскочивши до них. — Тесе! — Пальці притулив до губ і нетерпляче трусив головою. Смикаючи Фродо за рукав, він показував на стежку; та Фродо не рухався.
