Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Ото дурень! — сказав він до себе, розплющуючи очі й дивуючись, чому це він лежить у кущах. — Люлька ж завжди з тобою — в торбі!
Раптом він усвідомив, що, по-перше, люлька, може, й у торбі, але тютюну він не має, а по-друге, до Торбиного Кута сотні миль. Він сів. Було майже зовсім темно. Чому господар дозволив йому спати довше, ніж до вечора?
— Ви не спали, пане Фродо? — спитав він. — Котра година? Вже, мабуть, пізно!
— Ні, не пізно, — сказав Фродо. — Тільки день чомусь темнішає, а не світліє: чимдалі похмуріший. Якщо я не помиляюся, ще і полудня не було, а ти спав лише якісь три години.
— Хотів би я знати, що відбувається, — сказав Сем. — Насувається гроза? Якщо так, то вона буде страшна. Пошкодуємо, що сидимо не в якійсь глибокій норі, а просто під кущами. — Він прислухався. — Що це? Грім, чи барабани, чи що?
— Не знаю. Так шумить уже давно. Чи то земля так дрижить, чи просто повітря у вухах гупає.
Сем роззирнувся.
— А Ґолум де? Ще не повернувся?
— Ні. І не показувався.
— Ну, я за ним не нудьгую. Правду кажучи, ще ніколи не брав я в дорогу нічого такого, що загубив би з меншим жалем. Але це в його стилі: стільки пройти, а потім піти і загубитися, якраз коли він найбільше нам потрібний… Тобто коли міг би стати у пригоді, в чому я сумніваюся.
— Ти забув про Болота, — сказав Фродо. — Сподіваюся, з ним нічого не трапилося.
— А я сподіваюся, що він не задумав ніякої каверзи. І не втрапить у чужі руки, так би мовити. Бо якщо втрапить — тоді лихо нам.
У ту мить знову пролунав розкотистий гуркіт, тепер голосніший і нижчий, аніж до того. Земля затремтіла в них під ногами.
— Здається, ми вже у біді, — мовив Фродо. — Боюся, що наша подорож завершується.
— Можливо, — сказав Сем. — Але поки живу — доти сподіваюся, як було казав мій Дідусь. «І потребую харчу», — зазвичай додавав потім. Ви перекусіть, пане Фродо, а тоді подрімайте.
Було, як визначив Сем, пополудні. Визирнувши зі сховку, він побачив світ без світла й тіней, що поступово танув у розмитому безбарвному мороці. Було задушливо, однак прохолодно. Фродо спав неспокійно, перевертався і щось бурмотів. Двічі Семові вчувалося, ніби Фродо вимовляв ім'я Ґандалфа. Час тягнувся вкрай поволі. Раптом у Сема за спиною щось засичало, і, обернувшись, він побачив Ґолума, який стояв на всіх чотирьох і пронизував їх палючими очима.
— Вставайте, вставайте! Вставайте, соньки! — шепотів він. — Вставайте! Немає часу. Мусимо рушати, так, рушати негайно. Немає часу!
Сем глянув на нього здивовано: Ґолум був наляканий, а може, схвильований.
— Іти зараз? Що ти задумав? Ще ж рано. Ще навіть не час чаювання, принаймні не час у тих пристойних місцях, де подають чай.
— Дурень! — пирскнув Ґолум. — Ми не у пристойних місцях. Час збігає, так, швидко збігає. Немає часу. Мусимо йти. Вставай, Хазяїне, вставай!
Він учепився у Фродо, той, раптово розбуджений, сів і схопив його за руку. Ґолум вирвався й відстрибнув.
— Без дурниць, — засичав він. — Треба йти. Немає часу! Нічого іншого вони не могли від нього добитися. Де він був і що примушувало його так поспішати, він не пояснив. Сема переповнювали підозри, й він того не приховував; але Фродо не виказував, що було в нього на думці. Він зітхнув, закинув торбу за спину і приготувався рушати в темряву.
Надзвичайно обачно Ґолум повів їх униз по схилу, де було можливо — притримуючись кущів, а відтак перебігаючи, зігнувшись майже до землі, через відкритий простір; але світло було таке неясне, що навіть гостроокі дикі звірі заледве помітили би гобітів у їхніх сірих плащах із каптурами і не зачули би їхніх обережних кроків. Вони пройшли нечутно, так що не тріснула жодна гілочка, не ворухнувся жоден листочок.
Отак ішли вони майже годину, мовчки, один за одним, привалені мороком і глухою тишею, яку час від часу порушували тільки віддалений гуркіт грому чи гуркіт барабанів десь між горами. Від свого сховку вони опустилися просто вниз, а відтак, повернувши на південь і вибираючи якомога пряміший шлях похилим нерівним схилом, піднялись у гори. Невдовзі перед ними чорною стіною забовваніла смуга дерев. Підійшовши ближче, вони побачили, що ці дерева височезні, на вигляд дуже старі, крони їхні оголені та поламані, мовби над ними промчала буря з блискавкою, та не змогла зовсім змести їх і вирвати з глибоченним корінням.
— Роздоріжжя, так, — прошепотів Ґолум перші слова від самого сховку. — Нам туди.
Повернувши на схід, він повів їх схилом угору; і тоді раптом перед ними відкрилася Південна Дорога, що завертала біля підніжжя гори і зникала у великому колі дерев.
— Тільки сюдою, — шепнув Ґолум. — Інших стежок нема. Ніяких стежок. Мусимо йти до Роздоріжжя. Швидше! І тихо!
Скрадливо, мов розвідники у ворожому таборі, вони вибігли на дорогу і ковзнули під кам'яну дамбу, самі сірі, як каміння, нечутно, мов коти на ловах. Урешті, підійшли до дерев і опинились у широкому колі без покрівлі, відкритому до понурого неба; і просвіти між здоровенними стовбурами здавалися великими темними арками якогось зруйнованого замку. Посередині кола перетиналися чотири шляхи. Позаду них ішла дорога до Мораннону; попереду вона бігла в довгу подорож на південь; праворуч дорога зі старого Осґіліата дерлася догори і за перехрестям вела на схід у темряву: четвертим був той шлях, яким вони мали пройти.
Постоявши якусь мить, аби вгамувати страх, Фродо раптом помітив світло, яке червоними відблисками лягло на обличчя Сема. Повернувшись до джерела світла, він побачив за аркою стовбурів дорогу до Осґіліата, що стрічкою збігала вниз, усе вниз, на захід. Ген там, за сумним Ґондором, поглинутим сутінками, сідало Сонце, нарешті знайшовши край широкої пелени хмар і падаючи в загрозливий вогонь іще не заплямованого Моря. На мить світло впало на величезну сидячу постать, незворушну та горду, схожу на когось із кам'яних королів Арґоната. Роки роз'їли її, ворожі руки понівечили. Голови не було, а на її місце варвари ввіткнули абияк обтесаний кругляк із грубо намальованою оскаленою пикою та великим червоним оком посеред чола. Коліна, високий трон, а
