Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

VI. Потаємне озеро

Фродо прокинувся і побачив схиленого над ним Фарамира. На мить колишній страх охопив Фродо, і він сів, зіщулившись.

— Нема чого боятися, — заспокоїв його Фарамир.

— Уже ранок? — запитав Фродо, позіхаючи.

— Ще ні, та ніч уже закінчується і повний місяць сідає. Не хочеш піти поглянути? А ще мені потрібна твоя порада в одній справі. Мені прикро піднімати тебе з ліжка, та, може, ти підеш?

— Гаразд, — сказав Фродо, відкидаючи теплу ковдру та шкури. Він затремтів, бо в непаленій печері було холодно. У тиші голосно шуміла вода. Він накинув плащ і пішов за Фарамиром.

Сем, раптом прокинувшись від неспокійного сну, мовби його щось підштовхнуло зісередини, відразу помітив порожню постіль господаря і скочив на ноги. Потім побачив дві темні постаті, Фродо та чоловіка, на тлі арки, тепер залитої туманним білим світлом. Він поспішив за ними, обминаючи воїнів, котрі спали на матрацах уздовж стіни. Проходячи повз Завісу, він помітив, що тепер вона стала сліпучим серпанком, у який сплелися шовк, перли та срібні нитки — танучі крижинки місячного сяйва. Але він не спинився помилуватися ними, а повернув за господарем у вузькі дверцята в печерній стіні.

Спочатку вони пройшли темним коридором, далі — мокрими сходинками догори й опинилися на невеликому вирубаному в скелі уступі, який заливало бліде світло з високої шахти над ними. Туди вели двоє сходів: одні, здається, йшли до високого берега над струмком; другі завертали ліворуч. Ними й пішли. Сходи гвинтом піднімались угору.

Нарешті вибралися з кам'яної темряви й озирнулися. Стояли вони на широкій пласкій скелі без поручнів чи парапету. Праворуч, зі сходу, спадав гірський потік, перестрибуючи через безліч терас і летючи далі вниз, аби наповнити гладкий стік темною силою спіненої води; вирував просто в них під ногами й урешті зривався у прірву, що зяяла ліворуч. На краю урвища стояв і дивився вниз мовчазний вартовий.

Фродо спостерігав, як вигинались і розліталися гладкі струмені потоку. Тоді підвів очі й задивився вдалечінь. Світ був спокійний і холодний, ніби перед світанком. Далеко на заході сідав повний місяць, круглий і білий. Блідий туман мерехтів у розлогій долині внизу — широка безодня сріблястої пари, під якою котилися нічні води Андуїну. Далі висіла чорна темрява, в якій тут і там виблискували холодні, білі, гострі, мов зуби привидів, піки Еред-Німрасу, Білих Гір землі Ґондору, вкритих вічними снігами.

Якусь мить Фродо постояв на високій скелі, та дріж пробіг у нього по спині, коли він подумав, що десь у тих просторах нічних земель його товариші зараз мандрують, стоять на привалі або лежать мертві, вкриті туманом. Навіщо його привели сюди, вирвавши зі сну, що дає забуття?

Сем також прагнув відповіді на це запитання і не міг втриматись, аби не буркнути, впевнений, що його чує лише господар:

— Гарний краєвид, пане Фродо, та від нього холодно на серці, не кажучи вже про кістки! Що діється?

Фарамир почув і відповів:

— Місяць сідає над Ґондором. Прекрасний Ітіль, покидаючи Середзем'я, кидає погляд на сиві пасма старого Міндолуїну. Варто померзнути, щоби побачити таке. Але не для цього я привів вас сюди — а втім, Семвайзе, тебе ніхто не кликав, отож тепер і розплачуйся за свою підозріливість. Але ковток вина це поправить. А зараз погляньте!

Він підступив до мовчазного вартового на темному краю урвища, і Фродо ступив за ним. Сем відхилився. Він уже почав почуватися непевно на цьому високому вологому майданчику. Фарамир і Фродо поглянули вглиб. Ген унизу піняві води вливались у булькотливу чашу, повирувавши в темному овальному басейні серед скель, із шумом і плюскотом виривалися через вузький вихід і вже далі спокійніше випливали на рівнину. Місячне сяйво все ще лилося на водоспад і виблискувало на брижах озера. Раптом Фродо помітив на найближчому березі якусь темну істоту, але вона притьмом пірнула у воду, вправно, мов стріла чи гострий камінь, і сховалась у піняві водоспаду.

Фарамир звернувся до вартового:

— Ну, що тепер скажеш, Анборне? Білка чи зимородок? Чи водяться чорні зимородки в нічних озерах Морок-лісу?

— Це точно не птах, — відповів Анборн. — Воно має чотири кінцівки й пірнає по-людськи; причому робить це досить майстерно. Чого воно шукає? Якогось входу до нашого сховку? Здається, нас таки вистежили. У мене є лук, а ще на кожному березі я поставив добрих стрільців. Ми чекаємо тільки твого наказу, капітане.

— Стріляти чи ні? — запитав Фарамир, різко обернувшись до Фродо.

Фродо якусь мить помовчав. А потім заговорив:

— Ні! Ні! Будь ласка, не стріляйте.

Якби Сем наважився, то сказав би «так» швидше та голосніше, ніж господар. Він не бачив нічого, та з їхніх слів здогадався, на що вони дивилися.

— Отже, ти знаєш, що це таке? — мовив Фарамир. — Ну, тепер поясни мені, навіщо його шкодувати. У всіх своїх розповідях ти жодного разу не згадав про свого верткого супутника, і я вирішив почекати якийсь час, поки мої солдати його спіймають. Я вислав за ним своїх найпильніших мисливців, але він вислизнув і дотепер не потрапляв на очі, хіба тільки Анборнові — одного разу, вчора в сутінках. Але зараз він вчинив гірший злочин, аніж просте полювання на кроликів у горах: він наважився прийти до Геннет-Аннуна, і за це заплатить життям. Я дивуюся цьому створінню: бути таким спритним і хитрим і прийти полювати просто перед самі наші вікна. Невже він думає, що люди не виставляють на ніч сторожу? Чому ж тоді це робить?

— На це є два пояснення, — сказав Фродо. — По-перше, про людей він мало що знає, та, хоч і хитрий він, ваш прихисток такий замаскований, що, мабуть, він і не здогадується про вас тут. По-друге, я вважаю, сюди його принадило всевладне бажання, сильніше за обережність.

— Принадило, кажеш? — неголосно мовив Фарамир. — Невже він знає про твій тягар?

— Так. Він сам багато років ніс його.

— Він? — перепитав Фарамир, різко видихнувши повітря від подиву. — У цій справі щоразу нові загадки. Значить, він шукає його?

— Мабуть. Ця річ для нього дорога. Та я говорив не про неї.

— Тоді чого ж шукає та істота?

— Рибу, — сказав Фродо. — Дивися!

Вони знову схилилися над темним озером. З-під густої тіні скель біля протилежного берега з води вистромилася невелика чорна голова. На мить блиснуло сріблом, пішли невеличкі брижі. Істота підпливла до берега, а тоді з дивовижною спритністю, мов жаба, вилізла з води. Вона тут же всілася на камені й почала гризти щось маленьке та сріблясте, що виблискувало в