Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Фарамир тихо засміявся:

— Риба! Такий голод менш небезпечний. А може, й ні: риба з озера Геннет-Аннуна може коштувати йому дуже дорого.

— Я вже прицілився, — сказав Анборн. — Стріляти, капітане? За нашим законом, тут на непроханих гостей чекає смерть.

— Зачекай, Анборне, — сказав Фарамир. — Справа дещо складніша, ніж здається. Що ти тепер скажеш, Фродо? Навіщо його шкодувати?

— Він жалюгідний і голодний, — мовив Фродо, — і не підозрює про загрозу. І Ґандалф, ваш Мітрандір, просив би не вбивати його через це, а також і з інших причин. Він заборонив убивати його ельфам. Я не зовсім упевнений, чому, а про що здогадуюся, те не можу говорити відкрито. Але ця істота якимось чином пов'язана з моїм завданням. Дотепер вона була моїм провідником.

— Твоїм провідником! — здивувався Фарамир. — Усе стає щоразу складнішим. Я багато здатен зробити для тебе, Фродо, але такого обіцяти не можу — залишити цього хитрого приблуду на волі, щоби він приєднався до вас, коли йому заманеться, або щоби його впіймали орки й він під страхом тортур усе їм розказав. Його треба вбити або взяти в полон. Убити, якщо не вдасться схопити негайно. А як схопити таку слизьку істоту, як не опіреною стрілою?

— Дозволь мені тихенько спуститися до нього, — сказав Фродо. — Можете тримати луки напоготові і пристрелити принаймні мене. Я втікати не буду.

— Тоді йди, тільки швидко! — погодився Фарамир. — Якщо він залишиться живий, то буде твоїм вірним слугою до кінця його жалюгідних днів. Анборне, проведи Фродо до берега, та ступай тихо. У цієї істоти добрі нюх і слух. А лука дай-но мені.

Анборн знехотя підкорився й пішов крученими сходами вниз до уступу, а потім угору, аж поки вони не добралися до виходу, зарослого густими кущами. Безшумно прослизнувши попід кущами, Фродо опинився на південному березі озера. Тепер стало темно, блідо-сірий водоспад відбивав загаяне місячне сяйво західного неба. Ґолума не було видно ніде. Фродо пройшов кілька кроків уперед, Анборн — за ним.

— Іди далі! — шепнув він на вухо Фродо. — Обережно по праву руку! Якщо впадеш в озеро, тобі ніхто не допоможе, хіба що твій рибалка. І пам'ятай: тут неподалік лучники, хоча їх і не видно.

Фродо проповз уперед, допомагаючи собі руками, як Ґолум, аби не впасти. Каміння було переважно пласке та гладке, але слизьке. Він зупинявся і прислухався. Спочатку чув лише безупинний шум водоспаду в себе за спиною. Але потім вловив, неподалік попереду, свистячий шепіт:

— Рибка, ссмачна рибка. Біле Лице сховалось, мій дорогесенький, нарешті, так. Зараз можна спокійно поїсти рибки. Ні, не спокійно, дорогесенький. Бо Скарб загубився, так, загубився. Паскудні гобіти, злі гобіти. Пішли і лишили нас, ґолум; і Скарб наш пропав. Нещасний Смеаґол зовсім сам. Нема Дорогесенького. Злі люди, вони заберуть його, вкрадуть мій Скарб. Злодії. Ненависні. Рибка, ссмачна рибка. Дасть нам сили. Очі стануть гострі, пальці сильні, так. Задушимо їх, дорогесенький. Усіх їх задушимо, так, хай настане час. Ссмачна рибка. Ссмачна рибка!

І це шамрання було безугавне, звучало майже як водоспад, лише час від часу переривали його плямкання і цямкання. Фродо пересмикнуло від жалю та відрази. Йому захотілося, щоби ці звуки затихли і щоби він ніколи вже не чув цього голосу. Анборн стояв неподалік.

Фродо міг підійти до нього і попросити, щоби мисливці стріляли. Вони підійшли б упритул, поки Ґолум наїдається і не остерігається. Один лише постріл — і Фродо назавжди звільнений від цього жалюгідного голосу. Та ні, Ґолум має право на його опіку. Слуга має право на опіку господаря, навіть якщо служить зі страху. Вони би потопились у Мертвих Болотах, якби не Ґолум. Фродо також досить чітко усвідомлював, що і Ґандалф не бажав би його смерті.

— Смеаґоле! — тихо покликав Фродо.

— Рибка, ссмачна рибка, — сичав голос.

— Смеаґоле! — трохи голосніше повторив Фродо. Голос замовк.

— Смеаґоле, Хазяїн прийшов по тебе. Хазяїн тут. Ходи-но сюди, Смеаґоле!

У відповідь пролунало тільки слабке шипіння, ніби крізь зуби втягнули повітря.

— Підійди до мене, Смеаґоле! — сказав Фродо. — Нам загрожує небезпека. Люди вб'ють тебе, якщо знайдуть тут. Іди швидко, якщо не хочеш загинути. Підійди до Хазяїна!

— Ні! — відказав голос. — Хазяїн нехороший. Кидає Смеаґола й іде з новими друзями. Хазяїн може почекати. Смеаґол іще недоїв.

— Немає часу. Бери рибу зі собою. Ходімо!

— Ні! Спочатку доїм рибку.

— Смеаґоле! — розпачливо вигукнув Фродо. — Дорогесенький розгнівається. Я візьму Дорогесенького і скажу, щоби ти вдавився кісткою. І вже ніколи не поласуєш рибкою. Ходімо, Скарб чекає!

Почувся різкий свист. Відтак із темряви на чотирьох виповз Ґолум, мов заблудлий пес на поклик господаря. Недоїджену рибу він тримав у зубах, ще одну — в руці. Він підповз до Фродо, мало не тицьнувшись у нього носом, і обнюхав. Бліді очі його світилися. Тоді він вийняв рибу з рота й підвівся..

— Хороший Хазяїн! — прошепотів він. — Хороший гобіт, повернувся за бідним Смеаґолом. Добрий Смеаґол прийшов. Тепер ходімо, швидко ходімо, так. Через ліс, поки Лиця не світяться. Так, ходімо, ходімо!

— Так, ми швидко підемо, — сказав Фродо. — Та не відразу. Я піду з тобою, як обіцяв. І пообіцяю ще раз. Але не зараз. Зараз ти ще в небезпеці. Я врятую тебе, але ти мусиш мені довіритися.

— Мусимо довіритися Хазяїнові? — з підозрою запитав Ґолум. — Чому? Чому не підемо вже? А де інший, той злий, поганий гобіт? Де він?

— Там, нагорі, — відповів Фродо, показуючи на водоспад. — Я не піду без нього. Ми мусимо піднятися туди.

Серце його стиснулось. Усе це дуже вже скидалося на обман. Насправді він не боявся, що Фарамир накаже вбити Ґолума, та може спіймати і зв'язати; й тоді те, що зробив Фродо, цій бідолашній зрадливій істоті теж видасться зрадою. І мабуть, уже важко буде коли-небудь пояснити, що Фродо тільки так мусив рятувати йому життя. Бо що ще міг він зробити, щоби дотримати обіцянок, які дав обидвом?

— Ходімо! — сказав він. — Бо Дорогесенький розгнівається. Зараз ми повертаємось, угору за течією. Ну, йди, йди перший!

Ґолум трохи проповз уперед краєм води, підозріливо принюхуючись. Потім зупинився й підняв голову:

— Тут є ще хтось! Не гобіт. — Раптом він обернувся. Зелені іскри спалахнули в його вирячених очах. — Хаззяїн, хаззяїн! — просвистів він. — Злий! Зрадливий! Фальшивий! — Він сплюнув і простягнув довгі руки з чіпкими білими пальцями.

Тієї ж миті могутня чорна постать Анборна з'явилась у нього за спиною. Велика міцна рука схопила його за шию і притисла до землі. Ґолум обернувся миттєво, мов блискавка,