Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Фарамир підвівся, низько вклонився Фродо та, відгорнувши завісу, вийшов у печеру.

VII. До роздоріжжя

Фродо та Сем повернулися до ліжок і ще прилягли трохи відпочити, а тим часом уже настав день і люди взялися до діла. Невдовзі гобітам принесли води для вмивання, а тоді провели їх до столу, накритого на трьох. Фарамир снідав разом із ними.

Він не спав після битви попереднього дня, проте втомленим не виглядав. Поснідавши, вони підвелися з-за столу.

— Голод не дошкулятиме вам у дорозі, — сказав Фарамир. — У вас було мало запасів, але трохи харчів, не зайвих для мандрівників, я велів спакувати у ваші торби. У подорожі Ітілієном вам не бракуватиме води, але не пийте зі струмків, які стікають із Імлад-Морґула, з Долини Живої Смерті. Скажу вам іще таке. Повернулись усі мої розвідники та дозорці, навіть ті, котрі підкралися до Мораннону. Вони принесли дивну звістку. Край спорожнів. На дорозі ні душі, ні звуку, не чути ні рогу, ні дзенькоту тятиви. Сторожка тиша зависла над Безіменною Землею. Я не знаю, що вона віщує. Та час швидко летить до якоїсь великої розв'язки. Буря наближається. Поспішайте, поки можете! Якщо ви готові — рушайте. Невдовзі сонце підніметься над тінню.

Гобітам принесли їхні торби (трохи важчі, ніж були перед тим), а ще два міцні ціпки з гладенького дерева, підковані залізом і з різьбленими голівками, крізь які були протягнуті плетені ремінці.

— У мене немає для вас підхожих дарунків на прощання, — сказав Фарамир, — але візьміть оці ціпки. Вони можуть стати у пригоді тим, хто мандрує на безлюдді. Роблять їх мешканці Білих Гір; а ось ці ми підрізали на ваш зріст і наново окували. Вони виготовлені з деревини лебетрону, улюбленого дерева теслів Ґондору, і мають властивість знаходитись і повертатися до власника. Нехай ця їхня особливість не зникне під Тінню, до якої ви йдете!

Гобіти низько вклонилися.

— Великодушний господарю, — мовив Фродо, — Елронд Напівельф пророкував мені, що на шляху я зустріну дружбу, потаємну та неочікувану. І я, звичайно, не шукав такої прихильності, яку ти виявив до мене. Вона змінила зло на велике добро.

Почали збиратись у дорогу. З якогось кута чи сховку вивели Ґолума, й він почувався вже наче краще, хоча тримався біля Фродо й уникав поглядів Фарамира.

— Твоєму провідникові ми зав'яжемо очі, — сказав Фарамир, — ти і твій слуга Сем можете йти так, якщо бажаєте.

Ґолум вищав, корчився й чіплявся за Фродо, коли підійшли, щоби зав'язати йому очі; і Фродо попросив:

— Зав'яжіть очі нам усім трьом, і мені першому, тоді він, можливо, побачить, що ви нічого поганого не маєте на гадці.

Так і зробили й повели їх із печери Геннет-Аннун. Коли пройшли коридорами та сходами, в обличчя їм війнуло прохолодне ранкове повітря, свіже та запашне. Далі зі зав'язаними очима пройшли ще трохи вгору, а потім — униз. Нарешті Фарамир наказав зняти пов'язки з очей.

Вони знову стояли під покровом лісу. Не було чути шуму водоспаду, бо зараз від ущелини, в якій вирував потік, їх відділяв довгий, простягнутий на південь, схил. Крізь дерева на заході проглядало світло, так мовби світ у тому напрямку раптово закінчувався на краю урвища, яке відкривалося просто до неба.

— Тут наші шляхи розходяться, — мовив Фарамир. — Якщо ти послухаєшся моєї поради, то не повертатимеш відразу на схід. Ідіть прямо, тоді ще багато миль будете під прикриттям лісу. На захід звідси земля опускається до широких долин, місцями дуже круто, а місцями пологими схилами. Тримайтеся їхнього краю та узлісся. Гадаю, спочатку можете йти й удень. Ця земля заколисана тимчасовим спокоєм і на якийсь час вільна від зла. Щасливої вам дороги!

Він обняв гобітів, за звичаєм свого народу, нахилившись до них, поклавши руки їм на плечі й поцілувавши в чоло.

— Нехай помисли всіх добрих людей будуть із вами! — мовив він. Гобіти вклонилися до землі. Тоді він відвернувся й пішов, не озираючись, до двох воїнів, котрі чекали неподалік. Гобіти зачудовано дивилися, як швидко рухалися ці люди в зеленому, зникнувши просто вмить. Ліс, де щойно стояв Фарамир, здавався порожнім і понурим, ніби після сну, що розвіявся.

Фродо зітхнув і повернув на південь. Мовби на знак зневаги до всіх чемностей, Ґолум порпався в землі під корінням дерева. «Знову голодний? — подумав Сем. — Ну, починається!»

— Уже пішли нарешті? — запитав Ґолум. — Злі, пасскудні люди! Смеаґолові досі шия болить, так, болить. Ходімо!

— Так, ходімо, — погодився Фродо, — та якщо ти вмієш тільки лаяти тих, хто проявив до тебе милосердя, тоді краще мовчи!

— Хазяїн хороший! — сказав Ґолум. — Смеаґол просто пожартував. Завжди прощає, так, так, маленькі хитрощі його Хазяїна. О, так, Хазяїн хороший, Смеаґол хороший!

Ні Фродо, ні Сем йому не відповіли. Закинувши торби за спини й узявши в руки ціпки, вони ввійшли в ліси Ітілієну.

Двічі цього дня вони відпочивали, підживлюючись харчами, спакованими за наказом Фарамира: тут були сушені фрукти і солонина, вдосталь на кілька днів, а хліба стільки, щоби вистачило, доки не зачерствіє. Ґолум не їв нічого.

Сонце піднялося високо, непоміченим перекотилося на захід і, сідаючи, залило ліс золотистим світлом; а вони все йшли у прохолодному зеленому затінку, і тиша виснула довкола. Усі птахи немовби відлетіли або втратили голоси.

Сутінки рано огорнули мовчазний ліс, і ще до настання ночі гобіти зупинились, утомлені, бо від Геннет-Аннуну пройшли сім, а то й більше ліг. Фродо проспав ніч на м'якому дерні під старезним деревом. Сем поруч із ним спав не дуже спокійно: він багато разів прокидався, та Ґолума видно не було. Він зіслизнув, щойно гобіти вклалися на спочинок. Чи спав він у якійсь норі, чи десь нишпорив у темряві за здобиччю — того він не сказав; але з першим променем світла він повернувся і розбудив своїх супутників:

— Час вставати, так, уже час! Ще стільки йти, на південь і на схід. Гобіти мусять поспішати!

Той день минув, як і попередній, лише тиша ще поглибшала; повітря зробилося вологим і задушливим. Здавалося, ніби збирається на грозу. Ґолум часто зупинявся, нюхаючи повітря, а тоді щось бурмотів і квапив гобітів.

Під час їхнього третього денного переходу, надвечір, ліс раптом порідшав, але дерева стали вищі. Посеред широких галявин стояли величезні товстезні падуби, темні та поважні, а поміж них подекуди