Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Ану замри! — наказав один із них. — Бо навстромляємо в тебе шпильок — будеш як їжак!

Ґолум обм'як і почав скиглити й рюмсати. Вартові зв'язали його, не надто делікатно.

— Легше, легше! — просив Фродо. — Він не зрівняється з вами за силою. Не завдавайте йому болю, будь ласка. Так він швидше заспокоїться. Смеаґоле! Вони нічого тобі не зроблять. Я піду з тобою, і нічого поганого з тобою не трапиться. Хіба що вони мене вб'ють. Довірся своєму Панові!

Ґолум обернувся і плюнув. Вартові підняли його, накрили з головою плащем і понесли.

Фродо пішов за ними, почуваючись дуже нещасним. Вони пробралися попід кущами і рушили назад, униз по сходах і далі коридорами до печери. Там уже палало кілька смолоскипів. Люди прокидалися. Сем теж був там і з подивом дивився на нефоремний клунок у руках вартових.

— Упіймали? — запитав він у Фродо.

— Так. Ба ні, я не впіймав його. Він сам прийшов, бо спочатку повірив мені. Я не хотів, аби його так зв'язували. Сподіваюсь, усе буде добре; та мені це так не подобається.

— Мені також, — сказав Сем. — І нічого доброго не буде, поки існує це нещастячко.

До гобітів підійшов воїн і відвів їх до ніші в печері. Фарамир сидів там у власному кріслі, над головою в нього знову палав світильник. Він вказав гобітам на два стільчики поруч.

— Принесіть гостям вина, — наказав він. — І приведіть полоненого.

Вино принесли, і тоді Анборн увійшов із Ґолумом. Він розгорнув Ґолума і поставив його на ноги, а сам став збоку, щоби його підтримувати. Ґолум закліпав, ховаючи люті погляди під важкими блідими повіками. Виглядав він справді жалюгідно, наскрізь мокрий, пропахлий рибою (одну рибину він і далі затискав у руці); його рідке волосся налипло на кістлявому чолі, мов пасма водоростей, із носа текло.

— Розв'яжіть нас! Розв'яжіть нас! — скиглив він. — Шнурок нас тисне, так, тисне, нам боляче, і ми нічого не зробили.

— Нічого? — перепитав Фарамир, пронизливим поглядом дивлячись на жалюгідне створіння, та без жодного виразу гніву, жалю чи здивування. — Нічого? Ти ніколи не робив нічого такого, за що тебе варто зв'язати або й покарати ще гірше? На щастя, не мені тебе за це судити. Але сьогодні ти прийшов туди, куди приходити заборонено. За рибу з цього озера дорого платять.

Ґолум випустив рибину з рук.

— Не хочу риби, — сказав він.

— Розплата не за рибу, — сказав Фарамир. — Ми караємо смертю за сам лише погляд на озеро. Я поки що помилував тебе лише через благання Фродо, який каже, що принаймні він тобі зобов'язаний. Але ти мусиш переконати ще мене. Як тебе звати? Звідки прийшов? І куди йдеш? Чого шукаєш?

— Ми загубились, загубились, — сказав Ґолум. — Нема імені, нема справ, нема Скарбу, нічого нема. Лише голод. Голод, так, ми голодні. Кілька рибок, нещасних кощавих рибок, для бідненького, а вони кажуть — смерть. От які вони мудрі, які справедливі, такі дуже справедливі.

— Не дуже мудрі, — мовив Фарамир. — Але справедливі: так, можливо, справедливі у твоєму обмеженому розумінні. Розв'яжи його, Фродо!

Фарамир вийняв із-за пояса невеликого ножа і подав його Фродо. Ґолум, неправильно зрозумівши цей жест, верескнув і впав на коліна.

— Спокійно, Смеаґоле! — сказав Фродо. — Ти мусиш мені вірити. Я тебе не покину. Розказуй усе, як є. Тобі це піде на користь, а не на шкоду.

Він розрізав мотузки на зап'ястях і кісточках Ґолума й підняв його на ноги.

— Підійди ближче! — наказав Фарамир. — Подивися на мене! Ти знаєш, як називається це місце? Ти тут уже бував?

Ґолум поволі підвів очі й неохоче подивився на Фарамира. Світло зовсім згасло в його блідих очах, на якусь мить він невидющим поглядом утупився в ясні непорушні очі ґондорця. Запала тиша. Тоді Ґолум опустив голову і почав корчитись, аж доки не припав до землі, затремтівши всім тілом.

— Ми не знаємо і не хочемо знати, — заскімлив він. — Ніколи не приходили сюди, ніколи не прийдемо.

— Замкнені двері, зачинені вікна твоєї душі, а за ними — темні кімнати, — сказав Фарамир. — Але зараз, я бачу, ти кажеш правду. На твоє щастя. Чим ти поклянешся, що ніколи не повернешся й ніколи ні словом, ані знаком не вкажеш сюди дороги жодному живому створінню?

— Хазяїн знає, — відповів Ґолум, скосивши погляд на Фродо. — Так, він знає. Ми присягнемо Хазяїнові, якщо він нас порятує. Ми присягнемо нашим Скарбом, так. — Він підповз до Фродо. — Врятуй нас, хороший Хазяїне! — Він завив. — Смеаґол присягається Дорогесеньким, чесно присягається. Ніколи не вертатися, нікому не розказувати, ніколи, ні! Ні, дорогесенький, ні!

— Цього досить? — запитав Фарамир.

— Так, — відповів Фродо. — Принаймні ти мусиш або повірити його присязі, або вчинити згідно зі законом. Більшого ти не доб'єшся. Та я пообіцяв, що якщо він підійде до мене, то його не скривдять. І я би не хотів виявитися зрадливим.

Фарамир якийсь час сидів, поринувши в думки.

— Добре, — нарешті сказав він. — Віддаю тебе в руки твого господаря, Фродо, сина Дроґо. Нехай він сам вирішує, що з тобою робити!

— Але, Фарамире, — мовив Фродо, вклоняючись, — ти ще не оголосив своєї волі щодо самого Фродо, і поки воля твоя не відома, я не можу складати планів для себе чи своїх товаришів. Твоє рішення було відкладене до ранку; та ранок уже настав.

— Тоді я оголошую свій присуд, — сказав Фарамир. — Тебе, Фродо, наскільки я вповноважений високою владою, проголошую вільним до найвіддаленіших околиць старих володінь Ґондору; лише за умови, що ні ти, ні супутники твої не повернуться сюди без запрошення. Такий присуд буде чинний рік і один день, а тоді припинить дію, якщо тільки до закінчення цього терміну ти не прийдеш до Мінас-Тіріта і не постанеш перед правителем та намісником Міста. Тоді я буду просити його затвердити і продовжити мій присуд до кінця твоїх днів. А тим часом кожен, кого ти візьмеш під свою опіку, перебуватиме й під моїм захистом і під щитом Ґондору. Я відповів на твоє запитання?

Фродо низько вклонився.

— Так, дякую, і я обіцяю зробити все, на що спроможний, якщо це матиме якусь цінність для такого достойного лицаря.

— Цінність матиме велику, — мовив Фарамир. — А тепер скажи, чи береш це створіння, цього Смеаґола, під свою опіку?

— Я беру Смеаґола під свою опіку, — сказав Фродо.

Сем голосно зітхнув; і не через обмін люб'язностями, що їх він, як і кожен гобіт, повністю схвалював. Насправді в