Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Фарамир наближався до кожного, хто приходив, і про щось розпитував тихим голосом. Дехто повернувся з гонитви за південцями; розвідники, котрі залишалися біля дороги, прийшли останні. Вдалося наздогнати всіх південців, окрім великого мумака: ніхто не знав, що з ним сталося. Ніде не було ні сліду ворога, навіть жодного орка-шпигуна.
— Що бачив і що чув ти, Анборне? — запитав Фарамир останнього з прибулих.
— Нічого, капітане, — відповів чоловік. — Принаймні орків немає. Та я бачив, чи, може, мені привиділося щось доволі дивне. Опускалися густі сутінки, а тоді все здається більшим, аніж є насправді. Може, то була просто білка. — Сем нашорошив вуха. — Та якщо білка, то чорна, і хвоста я не бачив. Тінь майнула по землі і шмигонула за дерево, а коли я підійшов ближче, то щось полізло по стовбуру нагору, хутко, мов білка. Ви не веліли бити диких звірів без потреби, а звіром воно і здавалося, тож я не стріляв. Та і надто темно було, щоби поцілити, а та істота в одну мить сховалась у сутіні листя. Але я трохи почекав під деревом, бо дивним усе видавалось, а потім пішов далі. Здається, я почув, як воно засичало на мене згори, коли я відвернувся. Велика білка, мабуть. Може, під тінню Неназваного до наших лісів забрідають якісь звірі з Морок-лісу. Кажуть, у них там водяться чорні білки.
— Мабуть, — сказав Фарамир. — Але якщо так, то це було би поганим знаком. Нам в Ітілієні не потрібні втікачі з Морок-лісу.
Семові здалося, що при цих словах він кинув швидкий погляд на гобітів; але Правоніг промовчав. Якийсь час вони з Фродо лежали і дивилися на полум'я смолоскипів і на чоловіків, котрі сновигали по печері та говорили приглушеними голосами. Тоді раптом Фродо заснув.
Сем сперечався сам зі собою. «Може, він каже правду, — думав він, — а може — ні. За гарними промовами може ховатися нечисте серце. — Він позіхнув. — Поспати мені хоча би з тиждень. І що я можу, навіть коли не спатиму, я один, а тих людей он скільки? Нічого не можеш, Семе Правоноже; та все одно доведеться не спати». І якось йому це вдалося. Світло під аркою пригасло, й сіра запона водоспаду потьмяніла, злившись із густими сутінками. Плюскотіла вода, рівно та незмінно вранці, ввечері, вночі. Її жебоніння і шепіт присипляли. Сем кісточками пальців підтримував повіки.
Запалили ще кілька смолоскипів. Розкоркували барильце вина. Розкрили скрині з їжею. Люди наносили води з водоспаду. Дехто мив руки. Фарамирові піднесли широкий мідний таз і білий рушник, і він умився.
— Розбудіть наших гостей, — сказав він, — і допоможіть їм умитися. Час до столу.
Фродо сів, позіхнув і потягнувся. Сем, не звиклий до прислуги, здивовано дивився на високого воїна, котрий уклонився з чашею води в руках.
— Поставте це, будь ласка, на підлогу! — попросив Сем. — Так буде легше і мені, й вам.
Тоді, на подив і втіху людей, він занурив голову в холодну воду і сполоскав шию та вуха.
— Це такий звичай вашого краю — мити голову перед вечерею? — запитав воїн, котрий прислуговував гобітам.
— Ні, лише перед сніданком, — відповів Сем. — Але якщо ти не виспаний, то холодна вода на шию — як дощ на зів'ялий салат. Отак! Тепер я не засну, поки не попоїм.
Їх провели і посадили поруч із Фарамиром на застелених шкурами барилах, трохи вищих за лави людей, так, аби гобітам було зручно. Перед вечерею Фарамир і всі його воїни повернулися обличчями на захід і хвилину помовчали. Фарамир подав знак Фродо та Семові, щоби вони вчинили так само.
— Ми завжди робимо так, — сказав він, коли всі посідали. — Ми звертаємося туди, де був Нуменор, а відтак туди, де зараз Ельфійський Дім, і ще далі, до краю, який буде завжди. Чи у вас немає такого звичаю перед їжею?
— Ні, — відповів Фродо, почуваючись неотесаним селюком. — Але коли ми в гостях, то вклоняємося господареві, а після обіду встаємо і дякуємо.
— Це ми також робимо, — сказав Фарамир.
Після тривалої подорожі та ночівель просто неба, після стількох днів на безлюдді вечеря здалася гобітам бенкетом: золотаве вино, прохолодне та пахуче, хліб із маслом і солонина, сушені фрукти і добрий копчений сир — і все це їсти чистими руками та з чистими ножами, і на тарілках. Ані Фродо, ні Сем не відмовлялися від пропонованих їм страв, і ні від другої, ні від третьої порцій. Вино розігріло їм кров і потомлені кінцівки, вони розвеселились, і на серці стало легко, вперше відколи покинули Лорієн.
Коли закінчили вечерю, Фарамир провів їх до ніші у стіні печери, прикритої завісою; там поставили крісло та два ослінчики. Поруч горів глиняний світильник.
— Вам незабаром захочеться спати, — мовив Фарамир, — а особливо — шановному Семвайзові, який не склепив очей перед вечерею: чи боявся затупити лезо шляхетного голоду, чи мене боявся — не знаю. Та недобре вкладатися спати відразу по вечері, тим паче — після голодування. Пропоную трохи побалакати. Ви, мабуть, маєте що розповісти про вашу подорож із Рівендолу. Натомість вам також буде цікаво дізнатися дещо про нас і про нашу землю. Розкажіть мені про мого брата, Боромира, і про старого Мітрандіра, і про прекрасний народ Лотлорієну.
Фродо вже виспався, і йому хотілося розмовляти. Та хоча їжа і вино трохи розслабили його, він усе ж не втратив пильності. Сем посміхався і щось мугикав про себе, та, коли Фродо заговорив, він замовк і лише час від часу якимось вигуком виявляв свою згоду.
Фродо розповідав багато, проте постійно відводив розмову від завдання Загону та від Персня, натомість детально описуючи мужність Боромира в усіх їхніх пригодах: під час зустрічі з вовками, у снігах під Карадрасом і в копальнях Морії, де вони втратили Ґандалфа. Фарамира найбільше схвилювала розповідь про сутичку на мосту.
— Мабуть, для Боромира було принизливо втікати від орків, — сказав він, — чи навіть від тієї потвори, Балрога, хоч і останнім він відступав.
— Так, він ішов останній, — сказав Фродо, — та вести нас був змушений Араґорн. Після падіння Ґандалфа тільки він знав дорогу. Та якби не було нас, меншого народу, то не думаю, що він чи Боромир
