Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Тоді говорю до тебе, — мовив Фарамир, обертаючись до Ґолума, — ти засуджений на смерть, але, поки ти йдеш разом із Фродо, нас можеш не боятися. Та якщо хтось із ґондорців побачить тебе самого, без Фродо, вирок буде здійснено. І смерть знайде тебе швидко, в межах Ґондору чи поза ними, якщо ти служитимеш йому недобре. А тепер відповідай: куди ти йшов? Фродо твердить, ти був йому за провідника. Куди ти його вів?
Ґолум не відповів.
— Оце таємницею не буде, — наполягав Фарамир. — Відповідай, або я скасую своє рішення!
Ґолум і далі мовчав.
— Я відповім за нього, — мовив Фродо. — Він привів мене до Чорної Брами, як я і просив, але через неї було не пройти.
— До Безіменної Землі немає відчинених воріт, — сказав Фарамир.
— Переконавшись у цьому, ми звернули на південний шлях, — продовжував Фродо, — бо він сказав, що там є чи має бути прохід повз Мінас-Ітіль.
— Мінас-Морґул, — поправив Фарамир.
— Я не знаю напевне, — відповів Фродо, — та, здається, стежка підіймається в гори з північного схилу тієї долини, де лежить старе місто. Вона веде до перевалу і далі вниз… по той бік гір.
— Ти знаєш, як називається той перевал? — спитав Фарамир.
— Ні, — відповів Фродо.
— Він називається Кіріт-Унґол. — Ґолум раптом засичав і почав щось бубоніти собі під ніс. — Хіба не так він називається? — обернувся до нього Фарамир.
— Ні! — відповів Ґолум, а потім верескнув так, ніби його вкололи. — Так, так, ми чули колись цю назву. Та що нам із тієї назви? Хазяїн каже, йому туди треба. То мусимо якось спробувати. Немає іншого шляху, нема.
— Немає іншого шляху? — перепитав Фарамир. — Звідки ти знаєш? І кому відомі всі межі темних володінь? — Він довго і замислено дивився на Ґолума. Потім продовжив: — Забери це створіння, Анборне. Стався до нього добре, та з ока не спускай. А ти, Смеаґоле, щоб і не намагався стрибати у водоспад. Там у скель такі гострі зуби, що вмить розітнуть тебе. Іди звідси і забирай свою рибу!
Анборн вийшов, попереду нього — зіщулений Ґолум. Нішу запнули завісою.
— Фродо, мені здається, ти поводишся нерозумно, — сказав Фарамир. — Думаю, тобі не можна йти з цією істотою. Він підлий.
— Ні, не наскрізь підлий, — заперечив Фродо.
— Можливо, — сказав Фарамир, — але лють роз'їдає його, мов іржа, і зло розростається. До добра він тебе не доведе. Якщо ти залишиш його, я дозволю йому під наглядом пройти до будь-якого кордону Ґондору, куди він тільки забажає.
— Він на це не погодиться. Він і далі буде йти за мною. Крім того, я присягнув узяти його під свою опіку й іти за ним. Ти ж не порадиш мені порушити клятву?
— Ні, — відповів Фарамир. — Але хотів би. Бо видається меншим злом радити іншому порушити клятву, ніж самому вчинити так, особливо коли бачиш, що друг зв'язаний словом собі на лихо. Та ні — якщо він піде за тобою, то мусиш його терпіти. Але я зовсім не впевнений, що тобі потрібно йти через Кіріт-Унґол, про який він тобі розказав не все, що знає. Я збагнув, що в нього на гадці. Не йди через Кіріт-Унґол!
— А куди ж мені йти? Назад до Чорної Брами — просто в руки сторожі? Чому ця назва здається тобі такою страшною?
— Не скажу достеменно, — відповів Фарамир. — Нині ми з Ґондору не заходимо на схід від Дороги, й ніхто з нас, молодших, не намагався підійти до Похмурих Гір. Про них відомі нам лише старі розповіді та чутки давно минулих днів. Але якийсь темний жах сидить у перевалі над Мінас-Морґулом. При згадці про Кіріт-Унґол старі люди та мудреці полотніють і замовкають.
Долина Мінас-Морґула вже давно перейшла до злих сил і була загрозою та жахом, навіть коли вигнаний Ворог мешкав іще дуже далеко, а Ітілієн майже цілком належав нам. Як тобі відомо, колись це місто було добре укріплене, горде та прекрасне, Мінас-Ітіль, брат-близнюк нашої столиці. Але його захопили жорстокі люди, над котрими запанував Ворог за свого першого повернення і котрі після його падіння тинялися безпритульні та некеровані. Кажуть, їхніми правителями були люди з Нуменору, котрі піддалися темному злу; саме їм Ворог подарував персні влади, й він зруйнував їх: на живих примар перетворилися вони, жахливих і злих. Після його вигнання вони захопили Мінас-Ітіль і оселилися там, і занапастили місто й усю долину навколо нього: місто здавалося порожнім, але насправді серед зруйнованих мурів оселився безтілесний жах. Було там Дев'ять Правителів, котрі зміцніли після повернення їхнього Пана, яке вони таємно готували. Тоді Дев'ятеро Вершників виїхало з воріт жаху, і ми не змогли їм протистояти. Не наближайся до їхньої цитаделі. Тебе помітять іздалеку. То місце нещадної люті, сповнене невсипущих очей. Не йди тим шляхом!
— Але на який шлях ти мене спрямуєш? — спитав Фродо. — Сам ти не можеш провести мене в гори чи й далі за них. А саме за гори я змушений іти, бо дав Раді урочисту обіцянку знайти шлях або загинути в його пошуках. Якщо зверну з дороги на самому кінці, уникаючи випробувань, то що мені робити серед людей і ельфів? Чи поведеш ти мене до Ґондору з цією Річчю, Річчю, що розпалила у твого брата нестямне бажання? Якої шкоди завдасть вона Мінас-Тіріту? Чи не з'являться два Мінас-Тіріти, які будуть вищирюватись один на одного з-за мертвих земель, сповнених гнилизни?
— Я би цього не хотів, — мовив Фарамир.
— Тоді куди ти порадиш мені йти?
— Не знаю. Єдине — я би не хотів посилати тебе на смерть і на муку. Не думаю, що Мітрандір обрав би цей шлях.
— Він загинув, і я мушу йти стежками, які здатний знайти. І немає часу на довгі пошуки.
— Важка це доля та безнадійна справа. Але ти принаймні пам'ятай моє попередження: стережися цього провідника, Смеаґола. Він уже когось убив. Я це відчуваю. — Фарамир зітхнув.
Отож, ми зустрілись і знову розходимося, Фродо, сину Дроґо. Тобі не потрібні слова розради: ще колись зустріти тебе під цим сонцем я не сподіваюсь. Але ти підеш звідси з моїм благословенням — для тебе і твого народу. А тепер відпочинь, поки тобі приготують поїсти.
Я би хотів дізнатися, як до рук цього плазуна Смеаґола потрапила Річ, про яку ми говоримо, і як він її втратив, але зараз я не турбуватиму тебе. Якщо ти все-таки повернешся в землі живих і ми поділимося своїми пригодами,
