Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Може, краще було би, якби Боромир загинув разом із Мітрандіром, — сказав Фарамир, — а не йшов назустріч долі, яка чекала на нього біля водоспаду Раурос.

— Мабуть. Але розкажи мені про своє життя, — сказав Фродо, знову переводячи розмову на іншу тему. — Я би хотів довідатися більше про Мінас-Ітіль, Осґіліат і неприступний Мінас-Тіріт. Як ви сподіваєтесь утримати його в довгій війні?

— Як сподіваємося? — перепитав Фарамир. — Ми вже давно ні на що не сподіваємося. Меч Еленділа, якщо він справді повернеться, розпалить надію, та я боюся, він лише відкладе день нашої поразки, хіба би прийшла несподівана допомога, від людей чи ельфів. Адже сили Ворога зростають, а наші — слабшають. Ми той народ, що вимирає, осінь без надії на весну.

Люди Нуменору колись жили вздовж усього узбережжя та на приморських землях, але більшість згубили їхні нечисті діла та марнославство. Одні захопилися Темрявою і чорною магією; інші віддалися неробству та розвагам, а ще деякі змагалися між собою, аж поки їх, геть знесилілих, здолали дикі племена.

Кажуть, у Ґондорі магією не займались, а Безіменного ніколи не згадували з повагою; а мудрість і краса, принесені зі Заходу, довго панували у володіннях синів Еленділа Прекрасного, навіть донедавна. Однак саме Ґондор спричинив свій власний занепад, поступово впадаючи в оману, що Ворог спить, тоді як насправді його лише вигнали, але не знищили.

Думка про смерть була присутня постійно, бо нуменорці й надалі прагнули вічного життя, як колись, у старому королівстві, через що і втратили його. Королі будували гробниці, гарніші, ніж будинки для живих, і вважали старі імена в сувоях предків дорожчими за імена синів. Бездітні правителі у стародавніх палатах розмірковували про геральдику; зів'ялі старці готували міцні еліксири в таємних підземеллях або відгадували долю по зірках у високих холодних вежах. І останній король із роду Анаріона не мав спадкоємця.

Але намісники були мудріші та щасливіші. Мудріші — бо стали набирати воїнів із міцних приморських племен і зі стійких горян Еред-Німрасу. І вони уклали перемир'я з гордими народами Півночі, які часто нападали на нас, войовничі загарбники, але наші далекі родичі, на відміну від диких східнян чи жорстоких гарадримів.

І сталося так при Кіріоні, дванадцятому наміснику (а мій батько — двадцять шостий), що вони прийшли нам на допомогу і на великому Келебрантському Полі знищили наших ворогів, котрі захопили північні провінції. Це — рогірими, як ми їх називаємо, Повелителі коней, і ми відступили їм степи Каленардону, які відтоді звуться Роганом; бо ця територія тривалий час була мало заселена. І вони стали нашими союзниками, і не раз доводили свою вірність, допомагаючи у скруті й охороняючи наше північне прикордоння та Роганський Прохід.

З наших традицій вони запозичили те, що самі забажали, а їхні правителі при потребі розмовляють нашою мовою; проте здебільшого вони дотримуються звичаїв своїх батьків і шанують власну історію, а між собою розмовляють своєю північною мовою. І ми любимо їх: високих чоловіків і прекрасних жінок, мужніх, золотоволосих, яснооких і міцних; вони нагадують нам про юність людей, як у Прадавні Часи. І справді, наші літописи говорять про їхню дуже давню спорідненість із нами, про те, що вони походять із тих самих Трьох Родів людей, що і нуменорці; можливо, не від Гадора Золотоволосого, друга ельфів, але від тих його синів і його народу, які не відпливли за Море на Захід, бо не послухалися поклику.

Відтак у наших легендах ми ділимо людей на Високих, чи людей Заходу, якими були нуменорці; Середніх, людей Сутінків, котрими є рогірими та їхні родичі, які все ще мешкають на далекій Півночі; та Диких, людей Темряви.

Однак тепер, як рогірими зблизилися з нами, вдосконалившись у мистецтвах, так і ми стали подібними до них і вже не можемо претендувати на титул Високих. Ми стали Середніми людьми, людьми Сутінків, але зберігаємо пам'ять про щось інше. Бо, як і рогірими, ми тепер любимо війну та доблесть у чистому вигляді, як розвагу і як мету; і хоча ми досі переконані, що воїн повинен уміти і знати більше, ніж просто володіти зброєю та мистецтвом убивати, однак ми ставимо воїна вище за інших майстрів. Така потреба нашого часу. Такий був навіть мій брат, Боромир, відважний воїн і через те шанований у Ґондорі. І він справді був герой: уже багато років не було спадкоємця Мінас-Тіріта такого витривалого у праці, такого рішучого в битві, й ніхто не вмів так лунко сурмити у Великий Ріг.

Фарамир зітхнув і на якийсь час замовк.

— Ви нічого не розповідаєте про ельфів, пане, — раптом наважився сказати Сем. Він помітив, що Фарамир ставився до ельфів шанобливо, і це навіть більше, ніж його чемність, його їжа та вино, викликало Семову повагу й угамувало підозри.

— Не оповідаю, добродію Семвайзе, — сказав Фарамир, — бо мало знаю про ельфів. Але ти вказав на те, в чому ми змінились, опускаючись від Нуменору до Середзем'я. Бо, як тобі відомо, якщо Мітрандір був вашим супутником і ви розмовляли з Елрондом, едайни, прабатьки нуменорців, боролися пліч-о-пліч із ельфами в перших війнах, і як винагороду отримали королівство посеред Моря, неподалік від Ельфійського Дому. Та в Середзем'ї у дні темряви люди відчужилися від ельфів через підступи Ворога та через повільний плин часу, в якому вони все далі розходились окремими шляхами. Нині люди бояться ельфів і не вірять їм, але і мало знають про них. І ми в Ґондорі стали такі, як інші, як люди Рогану; бо навіть вороги Темного Володаря остерігаються ельфів і говорять про Золотий Ліс із жахом.

Проте серед нас є і такі, хто при можливості спілкується з ельфами, і коли-не-коли хтось крадькома та піде до Лорієну, щоби не повернутись. Але я не з таких. Бо думаю, що нині небезпечно смертному добровільно йти шукати Прадавній Народ. Але я заздрю тим, хто бачив Білу Володарку.

— Володарка Лорієну! Ґаладріель! — вигукнув Сем. — Вам слід зустрітися з нею, справді, пане. Я простий собі гобіт, удома — садівник, пане, якщо розумієте, про що я, і на поезії не знаюся, віршів складати не вмію — хіба щось для сміху, інколи, розумієте, але не справжню поезію, — тож я не можу висловитися. Про таке треба співати. Бурлака, тобто Араґорн, зумів би, або старий пан Більбо. Але я би так хотів скласти про неї пісню. Володарка прекрасна, пане! Чарівна! То вона як високе дерево у цвіту, то як білий нарцис, така маленька і витончена. Тверда,