Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Тоді вона справді прекрасна, — сказав Фарамир. — Небезпечна краса.
— Про небезпеку я не знаю нічого, — заперечив Сем. — Мене вражає те, що люди приносять до Лорієну небезпеку зі собою і знаходять її там, бо самі ж і принесли. Та, мабуть, її можна назвати небезпечною, бо вона така сильна. Можна… можна розбитись об неї на друзки, мов кораблю об скелі; або потонути, мов гобіт у річці. Та ні скеля, ні річка не винні. От і Боро…
Він замовк і почервонів по самі вуха.
— От і Боромир? — перепитав Фарамир. — Що ти хотів сказати? Він приніс небезпеку зі собою?
— Так, пане, прошу пробачення, хоча ваш брат був гарна людина. Та ви правильно здогадалися. Я спостерігав за Боромиром і прислухався до нього всю дорогу від Рівендолу, — оберігаючи свого пана, як ви розумієте, нічого не замишляючи проти Боромира, — і, по-моєму, саме в Лорієні він уперше чітко зрозумів те, про що я здогадався раніше: зрозумів, чого хоче. Відколи він уперше побачив його, він захотів Перстень Ворога!
— Семе! — скрикнув приголомшений Фродо. Він на якийсь час замислився і тепер раптом стрепенувся, та вже запізно.
— О, горе мені! — зблід Сем, а тоді відразу ж почервонів. — Знову розбалакався! «Тільки-но роззявиш свого великого рота, відразу ж затуляй його власною п'ятою», — говорив мені Дідусь і був правий. О, що я наробив!
Але послухайте, пане! — Він обернувся обличчям до Фарамира, зібравши всю свою мужність. — Не повертайте на шкоду моєму господареві те, що його слуга — просто дурень. Ви так гарно говорили, приспали мою пильність розповідями про ельфів і таке інше. Та, як кажуть у нас, гобіта красять гарні вчинки. Зараз саме нагода виявити вашу великодушність.
— Он воно як, — проказав Фарамир, повільно і дуже тихо, з дивною усмішкою. — Ось яка відповідь на всі загадки! Єдиний Перстень, який нібито був знищений. І Боромир намагався відібрати його силоміць? А ти втік? І прибіг — аж до мене! І тут на безлюдді ви у мене в руках: двоє дрібнолюдиків, і моя сотня воїнів, і Перстень над Перснями. Дивний поворот долі! Нагода для Фарамира, капітана Ґондору, виявити великодушність! Ха! — Він підвівся, дуже високий і суворий, сірі очі його блищали.
Фродо та Сем скочили з ослінчиків і притулилися спинами до стіни, схопившись за мечі. Запанувала тиша. Усі люди в печері перестали розмовляти і здивовано озирнулися на них. Але Фарамир опустився у крісло і тихо засміявся, а тоді знову спохмурнів.
— Бідний Боромир! Таке страшне випробування! — сказав він. — Як роз'ятрили ви мою печаль, ви, два мандрівники з далекого краю, носії загрози для людей! Але ви менше знаєтеся на людях, аніж я на дрібнолюдиках. Ми люди Ґондору, і ми шукаємо істину. Ми рідко хвалимося, та ми виконуємо обіцяне або вмираємо, зробивши спробу виконати. «Навіть якщо я знайду його на дорозі, то не візьму», — сказав я собі. Навіть якби я був той, хто його шукає, і навіть якби тоді, коли говорив це, я не знав, що це за річ, — то все одно мав би вважати ті слова присягою і дотримуватися її.
Але я не той. Або я достатньо мудрий, аби знати, що є такі небезпеки, від яких людина повинна втікати. Сідайте і будьте спокійні! Не картай себе, Семвайзе. Якщо ти спіткнувся, то вважай, що так судилося. Серце твоє настільки ж проникливе, наскільки й вірне, і бачить воно краще, ніж твої очі. Хоч і дивно це звучить, та нічого страшного, що ти виказав мені таємницю. Це навіть може допомогти господареві, котрого ти любиш, і стати йому у пригоді. Тож заспокойся. Та надалі ніколи не називай цю річ уголос. Досить і цього одного разу.
Гобіти підійшли до ослінчиків і тихенько сіли. Люди повернулися до вина та розмов, зрозумівши, що їхній капітан пожартував із маленькими гостями, й усе вже закінчилося.
— Ну, Фродо, нарешті ми зрозуміли один одного, — сказав Фарамир. — Якщо ти взяв цю річ не з власної волі, а виконуючи чиєсь прохання, тоді ти гідний співчуття і шани. І я захоплююся тобою: зберігати її і не використовувати. Ви для мене новий народ і новий світ. Чи ви всі такі? Ваша земля має бути краєм миру та злагоди, і садівники, мабуть, користуються там великою пошаною.
— Не все там добре, — сказав Фродо, — та садівників і справді поважають.
— Але ви стомлюєтеся, навіть у ваших садках, як і все живе під Сонцем у цьому світі. А зараз ви далеко від дому і змучені дорогою. На сьогодні досить. Спробуйте спокійно виспатися. Нічого не бійтеся! Я не хочу бачити цієї речі, ані торкатися її, ні дізнаватися більше, ніж дізнався (і так аж забагато), хіба що небезпека підстереже мене і я не витримаю випробування так добре, як Фродо, син Дроґо. Ідіть спочивати, тільки спершу скажіть мені, куди ви збираєтеся рухатись і що робити. Бо я маю стояти на сторожі й усе обдумати. Час минає. Уранці кожен із нас вирушить своєю дорогою.
Фродо відчув, що він тремтить, коли минув шок від переляку. Тепер на нього, мов хмара, навалилася велика втома. Він уже не міг маскуватися чи опиратися.
— Я шукав дорогу до Мордору, — ледве вимовив він. — Я йшов до Горґороту. Я повинен відшукати Вогняну Гору і кинути цю річ у безодню Фатуму. Так наказав Ґандалф. Не знаю, чи коли-небудь дійду туди.
Фарамир якусь мить похмуро і здивовано дивився на нього. Тоді підхопив Фродо, коли той хитнувся, і, обережно піднявши, переніс до ліжка, вклав його і тепло укрив. Фродо відразу ж заснув.
Поруч поставили ліжко для його слуги. Сем якусь мить вагався, а потім низько вклонився:
— На добраніч, капітане. Ви скористалися нагодою, пане.
— Справді? — мовив Фарамир.
— Так, пане, і виявили вашу великодушність — найвищої якості.
Фарамир посміхнувся:
— Зухвалий слуга, добродій Семвайз. Але ні: похвала з уст, гідного похвали, краща за будь-яку нагороду. Втім, тут немає причин для похвали. Я просто не бажав робити нічого іншого.
— Ну, пане, ви говорили, що Фродо має в собі щось ельфійське, і це правда, — сказав Сем. — А я можу відповісти так: у вас теж щось є, пане, таке, що… ну, нагадує Ґандалфа, чарівників.
— Можливо, — сказав Фарамир. — Можливо, ти здалеку розпізнав дух Нуменору. На
