Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
І я пригадую, як Боромир, а був він іще хлопчиком, коли ми разом навчались історії наших предків і нашого міста, завжди гнівався, що його батько — не король. «Скільки століть має минути, щоби намісник став королем, якщо король не повертається?» — запитував він. — «Кілька років, мабуть, де королівський рід не такий високий, — відповідав батько. — У Ґондорі ж і десяти тисяч років буде замало!» Такий жаль! Бідний Боромир. Це тобі про щось говорить?
— Так, — відповів Фродо. — Однак він завжди ставився до Араґорна з повагою.
— У цьому я не сумніваюся. Якщо він, як ти кажеш, визнавав право Араґорна, то мав би його глибоко шанувати. Але головне випробування було попереду. Вони ще не дійшли до Мінас-Тіріта і не були суперниками у бою…
Та я відволікаюся. Ми, в домі Денетора, через перекази добре обізнані зі стародавньою мудрістю, а крім того, в наших скарбницях зберігається багато речей: книги, рукописи на вицвілому пергаменті, навіть на камені — так! — і на листах зі срібла та золота, різними письменами. Деякі знаки нині вже нікому не відкриються, інші — прочитає лише кілька мудреців. Я можу зрозуміти дещо, бо мене цього вчили. Саме ці манускрипти і привели до нас Сірого Пілігрима. Уперше я побачив його, коли був іще хлопчиком, і відтоді він заходив до нас ще два або три рази.
— Сірий Пілігрим? — перепитав Фродо. — Як його звали?
— Ми кликали його Мітрандіром, за ельфійським звичаєм, — сказав Фарамир, — і йому це подобалося. «Багато я маю імен у різних країнах, — говорив він. — Мітрандір я для ельфів, Таркун — для гномів; Олоріном звали мене в юності на Заході, що відійшов у минуле, на Півдні — Інканусом, на Півночі — Ґандалфом; на Схід я не ходжу».
— Ґандалф! — вигукнув Фродо. — Я так і думав. Ґандалф Сірий, наш дорогий порадник. Проводир нашого Загону. Він загинув у Морії.
— Мітрандір загинув? — вигукнув Фарамир. — Здається, що зла доля переслідує ваше братство. Насправді важко повірити, що людина така мудра і така могутня — адже здійснив він багато надзвичайних справ — могла загинути, і стільки таємних знань щезне з цього світу. А ти в цьому впевнений, упевнений, що він не просто залишив вас там, де вважав за потрібне?
— На жаль, це правда, — сказав Фродо. — Він упав у безодню на моїх очах.
— Бачу, є щось жахливе в цій історії, — сказав Фарамир, — яку, можливо, розкажеш мені якось увечері. Цей Мітрандір був, наскільки я розумію, не просто мудрець, а і видатний діяч нашого часу. Був би він із нами, коли ми намагалися розгадати незрозумілі слова нашого сну, то все пояснив би нам, і потреба в посланці відпала б. А може, він би нічого й не сказав, і подорож була рокована Боромирові. Мітрандір ніколи не розповідав нам, що має бути, і не відкривав своїх планів. Не знаю, як це йому вдалось, але він отримав дозвіл Денетора оглянути таємниці нашої скарбниці, і я дечого в нього навчився, коли він розмовляв зі мною (хоча це бувало не часто). Він постійно вивчав і допитувався в нас передусім про Велику Битву, що відбулася на Дагорладі на самих початках Ґондору, коли Той, котрого ми не називаємо, був скинутий. Особливо його цікавила історія Ісілдура, хоча ми мало що могли розказати, адже про його загибель майже нічого не знали. — Голос Фарамира стишився до шепоту. — Але я дещо дізнався чи здогадався й відтоді тримав цю таємницю глибоко в серці: Ісілдур зняв щось із руки Неназваного, залишаючи Ґондор, аби ніколи не повернутися. Саме такою, гадаю, була відповідь на питання Мітрандіра. Але тоді це здавалося справою, що цікавила тільки дослідників стародавньої історії. І не подумав я про Прокляття Ісілдура, коли ми обговорювали загадкові слова зі сну. Адже Ісілдур потрапив у засідку і загинув од стріли орка, розповідала наша легенда, й Мітрандір більше нічого не розказував.
Чим насправді є ця Річ, я не знаю; та це мусить бути якась коштовність великої влади і загрози. Мабуть, якась лиха зброя, яку винайшов Темний Володар. Якщо ця річ дає перевагу в бою, тоді я повірю, що Боромир, гордий і безстрашний, часто запальний, завжди спраглий перемог для Мінас-Тіріта (і при тому ще власної слави), міг забажати її. Шкода, що це він вирушив у дорогу! Мій батько і старійшини мали вибрати мене, та він сам запропонував себе як старшого та загартованішого (і те, й інше — правда) і не хотів поступатись.
Але ну ж бо, перестань боятися! Я не візьму цю річ, хоч би вона лежала при дорозі. Навіть якби Мінас-Тіріт гинув і лише я один міг би його врятувати, використавши зброю Темного Володаря для добра міста і моєї слави. Ні, я не прагну таких перемог, Фродо, сину Дроґо.
— Не потрібні вони і Раді, — сказав Фродо. — І мені — теж. Я волів би не мати нічого спільного з такими справами.
— Щодо мене, — сказав Фарамир, — то я би хотів, аби у дворі королів знову розквітло Біле Дерево, і щоби повернулася Срібна Корона, і щоб у Мінас-Тіріті був мир: Мінас-Анор знову, як у давнину, щоби був повний вогнів, веселий і прекрасний, рівний серед рівних — не як пан серед невільників, ні, нехай навіть добрий пан серед слухняних невільників. Війна неминуча, якщо ми будемо боронитися від руїнника, котрий радий би винищити нас усіх; але я не люблю мечів за їхню гостроту, ні стріл за їхню швидкість, ані воїна за його славу. Я люблю тільки те, що вони боронять: місто людей із Нуменору; і я волів би, щоби його любили за його історію, стародавність, його красу та мудрість. Аби не боялись, а лише поважали, як поважають видатну людину, стару та мудру.
Тож не бійся мене! Я не прошу тебе розкривати таємниці. Я навіть не запитую, чи цього разу я ближчий до істини. Та якщо ти мені повіриш, то я, можливо, зможу тобі чимось зарадити, так, навіть допомогти тобі.
Фродо не відповідав. Він мало не піддався своєму прагненню отримати допомогу та
