Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Боромире, о Боромире! — затужив він. — Що сказала вона тобі, безсмертна Володарка? Що вона побачила? Що розбудила у твоєму серці? Навіщо пішов ти до Лауреліндоренану, чому не рушив своїм шляхом, не приїхав верхи на конях Рогану вранці до рідного дому?
Тоді, обернувшись до Фродо, знову проказав тихим голосом:
— На ці питання, гадаю, можеш відповісти ти, Фродо, сину Дроґо. Та, мабуть, не тут і не зараз. А щоби ти не думав, що мої видіння були оманою, скажу тобі таке. Принаймні ріг Боромира повернувся насправді, а не в уяві. Ріг повернувся, проте розрубаний надвоє, сокирою чи мечем. Уламки прибило до берега нарізно: один знайшли в очеретах на північ від гирла Енти, де залягли охоронці Ґондору; другий виловив із течії вартовий на ріці. Сподівань мало, та кажуть, що кожен злочин рано чи пізно розкривається.
Тепер уламки рогу старшого сина лежать на колінах Денетора, який сидить на своєму троні, чекаючи новин. Ти не зміг би пояснити, як це все сталося?
— Ні, я нічого не знаю, — сказав Фродо. — Та день, коли ти почув його поклик, якщо ти не помиляєшся, був днем, коли ми розлучились і я зі своїм слугою покинув Загін. А тепер твоя оповідь мене жахає. Бо якщо Боромир убитий, то боюся, що й усі мої товариші могли загинути. А то були мої родичі та мої друзі.
Може, ти відкинеш свої підозри і дозволиш мені піти? Я перевтомлений, сповнений туги і страху. Та я повинен зробити свою справу — хоча би спробувати — до того, як уб'ють і мене. І поспішати потрібно тим більше, якщо з нашого братства залишилися тільки два дрібнолюдики. Повертайся назад, відважний капітане Ґондору, захищай своє місто, поки можеш, а мені дозволь піти туди, куди мені роковано.
— Мене також не тішить наша розмова, — сказав Фарамир, — але ти справді хвилюєшся надміру. Якщо не самі ельфи з Лорієну прийшли до нього, то хто ж спорядив його в останнє плавання? Не орки ж і не слуги Безіменного. Хтось мусив залишитися з твого Загону.
Та що би не відбулося на Північному Пограниччі, тебе, Фродо, я вже ні в чому не підозрюю. Якщо тяжкий досвід трохи навчив мене розумітися на людях і їхніх словах, то я можу розкусити і дрібнолюдиків! Однак, — додав він, усміхнувшись, — у тобі є щось дивне, Фродо, мабуть, щось ельфійське. Та виявилося, ми обоє помилялися більше, ніж я думав спочатку. Тепер я повинен узяти вас зі собою до Мінас-Тіріта і представити Денеторові, і я заплачу своїм життям, якщо мій неправильний вибір зашкодить містові. Тож я не вирішуватиму поспіхом, що маю робити. Але рухатися треба вже, не зволікаючи.
Він скочив на ноги й віддав кілька наказів. Одразу ж воїни, котрі сиділи довкола, розбилися на групки і швидко розбіглися, зникаючи в тіні скель і дерев. Невдовзі залишилися тільки Маблунґ і Дамрод.
— А ви, Фродо та Семвайзе, підете зі мною і з моїми охоронцями, — сказав Фарамир. — Дорогою на південь іти вам не можна, якщо такою була ваша мета. Ще кілька днів там буде небезпечно: після нашої сутички цю дорогу особливо пильнуватимуть. Та і, зрештою, ви все одно далеко не зайдете, бо потомлені. Ми, до речі, також. Тому зараз підемо до нашого таємного притулку, за десять миль звідси. Орки та шпигуни Ворога про нього ще не розвідали, а навіть якщо і знайдуть, там можна довго оборонятись. У тому місці ми трохи перепочинемо, і ви з нами. А вранці я вирішу, як буде краще для мене, і для вас також.
Фродо не залишалося нічого іншого, як тільки підкоритися його проханню, а радше — наказу. Так чи інак на той момент це було мудре рішення, оскільки з огляду на напад ґондорців подорож через Ітілієн ставала ще небезпечнішою.
Вони негайно рушили в дорогу: Маблунґ і Дамрод — попереду, Фарамир із Фродо та Семом — за ними. Обігнувши озеро з того боку, де гобіти нещодавно купалися, вони перейшли струмок, піднялися довгим схилом і вступили до зеленого тінистого лісу, що збігав у західному напрямку. Ішли, підлаштовуючись під гобітський крок, і тихо перемовлялися.
— Я перервав нашу розмову, — сказав Фарамир, — не тільки через те, що, як нагадав мені добродій Семвайз, нас підпирав час, але і тому, що вона підійшла до справ, які не можна обговорювати відкрито. Саме через це я заговорив про брата, відклавши на потім Прокляття Ісілдура. Ти не був до кінця відвертий зі мною, Фродо.
— Я не брехав і сказав усе, що міг, — відповів Фродо.
— Я тебе не звинувачую, — мовив Фарамир. — У скрутній ситуації ти говорив із хистом і, як мені здалося, мудро. Та я здогадався про дещо і без слів. Між тобою та Боромиром не було приязні, принаймні ви не розпрощалися як друзі. Ти, і Семвайз — також, ви, гадаю, за щось ображені. Я його дуже любив і готовий помститися за його загибель, але я добре знав його. Прокляття Ісілдура — ризикну сказати — саме Прокляття Ісілдура стало поміж вами і спричинило розбрат у вашому Загоні. Зрозуміло, що це надзвичайно цінна родинна коштовність, а такі речі не сприяють миру між союзниками, якщо нас правильно вчать стародавні перекази. Чи добре я відгадав?
— Майже, — сказав Фродо. — У нашому Загоні розбрату не було, був тільки сумнів: ми сумнівалися, якою дорогою краще йти від Емін-Муїлу. Та навіть якби і був — так, як ти кажеш, — стародавні перекази також попереджають про небезпеку нерозважливих слів про такі речі, як… родинні коштовності.
— Значить, усе так, як я і думав: непорозуміння було тільки з Боромиром. Він хотів, аби цю річ принесли до Мінас-Тіріта. На жаль, зла доля примушує мовчати тебе — того, хто бачив його останнім і приховує від мене те, що я давно прагну довідатися: що було в нього на серці в його останню годину. Схибив він чи ні, та в одному я впевнений: він загинув із честю, досягнувши чогось доброго. Його обличчя було прекрасніше, ніж зажитгя.
Але, Фродо, спершу я надто напосівся на тебе за Прокляття Ісілдура. Пробач мені! У такий час і в такому місці то було немудро. Наш бій був важкий, і без того було про що думати. Але навіть коли я говорив із тобою, то майже про все здогадався, тому і спробував змінити тему. Але нехай буде тобі відомо, що правителі міста все ще зберігають
