Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Заспокойся! — наказав Фарамир, але без гніву. — Не вистрибуй поперед свого господаря, котрий розумніший від тебе. І я не потребую, щоби хтось розказував мені про нашу небезпеку. Та навіть при цьому я не шкодую часу, щоби з'ясувати складну справу. Був би я такий гарячий, як ти, то давно би вас порубав. Бо мені наказано вбивати всіх, хто з'явиться в цій землі без дозволу правителя Ґондору. Та я не вбиваю без потреби ні людей, ані звірів, і навіть якщо потрібно — то роблю це без радості. І слів на вітер не кидаю. Тож заспокойся. Сядь біля свого господаря і помовч!
Сем важко опустився на землю, червоний по вуха. Фарамир же знову звернувся до Фродо.
— Ти запитав, звідки я знаю, що син Денетора мертвий. Звістки про смерть мають багато крил. Ніч часто новини несе для рідні, — говорить прислів'я. Боромир був моїм братом.
Його обличчям промайнула тінь скорботи.
— Чи не пригадаєш якоїсь особливої прикмети зі спорядження Боромира?
Фродо на мить задумався, побоюючись нової пастки і не знаючи, чим закінчиться ця розмова. Йому ледве вдалось уберегти Перстень від жадібних рук Боромира, тож як тепер бути серед стількох людей, войовничих і сильних, він не знав. Однак серцем відчував, що Фарамир, хоча зовні дуже схожий на брата, був не такий зарозумілий, а суворіший і мудріший.
— Я пригадую, що Боромир носив ріг, — нарешті мовив Фродо.
— Все правильно, схоже, ти справді його бачив, — сказав Фарамир. — Мабуть, ти зараз можеш собі його уявити: великий ріг дикого тура зі Сходу, оправлений у срібло, оздоблений стародавніми рунами. У нашому роду цей ріг упродовж поколінь переходив од батька до найстаршого сина; і говорять, якщо в межах колишніх володінь Ґондору просурмити в нього, кличучи на допомогу, то звук його обов'язково почують.
За п'ять днів до цього походу, одинадцять днів тому саме о цій порі, я почув поклик рогу: звідкись із півночі, та нечіткий, наче відлуння з глибин пам'яті. Ми з батьком сприйняли це за лиху прикмету, адже не було жодної звістки, відколи Боромир пішов, і ніхто з наших людей не бачив, аби він перетинав наші кордони. А на третю ніч трапилася ще одна, дивніша річ.
Уночі я сидів біля вод Андуїну, в сірій темряві під блідим місяцем-молодиком, і дивився на невпинну течію; сумно шелестів очерет. Так ми завжди несемо варту на берегах біля Осґіліата, який частково захопили наші вороги і нападають звідти на наші землі. Але тієї опівнічної години весь світ спав. І тоді я побачив, чи так мені здалося, човен, що плив по воді, поблискуючи сірим світлом, невеличкий човен дивної форми з високо піднятим носом, а на веслах і при кермі не було нікого.
Мене охопив трепетний страх, бо від човна сочилося слабке світло. Та я підвівся, підійшов до самого берега і ступив у воду, бо мене тягнуло до нього. Тоді човен розвернувся і повільно підплив до мене на відстань простягнутої руки, та я не наважився торкнутися його. Човен сидів глибоко у воді, мовби сильно навантажений, і мені здалося, що він до самих бортів наповнений чистою водою, з якої лилося світло; а в обіймах води спочивав витязь.
На його колінах лежав зламаний меч. Я побачив на тілі воїна багато ран. То був Боромир, мій брат, мертвий. Я впізнав його зброю, його меч, дороге мені обличчя. Не було тільки одного — його рогу. І лише однієї речі не впізнав я — гарного пояса, мовби сплетеного зі золотих листків. «Боромире! — вигукнув я. — Де твій ріг? Куди ти пливеш? О Боромире!» Та він уже відплив. Човен повернувся за течією і розтанув, виблискуючи, у темряві. Схоже на сон, але сном це не було, бо не було пробудження. І я не маю сумнівів, що він загинув і відплив униз по Ріці до Моря.
— Який жаль! — сказав Фродо. — Це справді був Боромир. Адже золотий пояс подарувала йому Ґаладріель, Володарка Лотлорієну. І вона також одягла нас у ці сірі плащі. Ця застібка — теж ельфійської роботи. — Він торкнувся зелено-срібного листка, що зчеплював комір його плаща.
Фарамир придивився до брошки.
— Вона прекрасна, — сказав він. — Так, це робота тих самих майстрів. Отже, ви проходили через землю Лорієну? У давнину він називався Лауреліндоренан, але люди вже давно забули про нього, — м'яко додав він, зачудовано поглянувши на Фродо. — Багато з того, що здавалося мені дивним у тобі, я починаю розуміти. Чи не розкажеш мені ще чогось? Адже нестерпно знати, що Боромир загинув так близько від рідної землі.
— Я не можу додати нічого, — відповів Фродо. — Однак твоя розповідь навіяла мені погані передчуття. Мабуть, ти бачив видіння, тінь нещастя, яке було чи буде. А може, це підступний жарт Ворога. Під водою Мертвих Боліт я бачив обличчя прекрасних витязів давнини, та, може, і це навіяли його злі чари.
— Ні, це не його чари, — сказав Фарамир. — Бо вони сповнюють серце ненавистю; а моє серце переповнювали жаль і скорбота.
— Але хіба таке можливе? — запитав Фродо. — Адже ніякий човен не перенесло би через пороги Тол-Брандіру; та і Боромир збирався йти додому через Енту і землі Рогану. І як міг човен подолати піну великого водоспаду, не потонувши в його кипучих водах, хоч і сам був наповнений водою?
— Не знаю, — сказав Фарамир. — Але звідки ці човни?
— З Лорієну, — відповів Фродо. — У трьох таких ми спустились Андуїном до Водоспаду. Вони також ельфійської роботи.
— Ти пройшов через Таємну Землю, — сказав Фарамир, — але, здається, мало що зрозумів про її силу. Якщо люди зустрінуться з Чарівницею, яка мешкає в Золотому Лісі, то можуть сподіватися на дивні наслідки. Адже небезпечно смертному покидати світ під цим Сонцем, і
