Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Звідси до східного берега Андуїну близько десяти ліг, — сказав Маблунґ, — і ми нечасто заходимо так далеко. Та сьогодні у нас нове завдання: ми повинні влаштувати пастку для гарадців. Прокляття на них!
— Ех, кляті південці! — додав Дамрод. — Розказують, що в давнину між Ґондором і королівствами Гараду на Далекому Півдні йшла торгівля, та дружби не було ніколи. У ті дні наші кордони були далеко на півдні, за гирлом Андуїну, й Умбар, найближча з їхніх земель, визнавав нашу владу. Та було це давно. Багато поколінь змінилося, відколи будь-хто з наших їздив туди, а вони — до нас. Нещодавно ми дізналися, що Ворог навідувався до них, і вони перейшли, а може, повернулися на Його бік, — вони завжди легко піддавалися Його волі, як і багато хто на Сході. Я не сумніваюся, що дні Ґондору полічені і стіни Мінас-Тіріта приречені, бо великі сила Його та лють.
— Але все одно ми не будемо сидіти склавши руки і не дозволимо Йому робити все, що заманеться, — сказав Маблунґ. — Ті кляті південці тепер ідуть стародавніми дорогами на з'єднання з військами Темної Вежі. Так, саме тими дорогами, які проклали майстри Ґондору. І вони йдуть дедалі самовпевненіше, бо вважають, що влада їхнього нового господаря настільки велика, що звичайна тінь від Його гір приховає їх. Ми вийшли їх провчити. Кілька днів тому нас повідомили, що велика армія рухається на північ. За нашими розрахунками, один із полків буде проходити дорогою десь перед полуднем он там, через ущелину. Дорога пройде, а ось вони — ні! Не пройдуть, поки Фарамир — наш капітан. Тепер він очолює нас у всіх найризикованіших походах. Але життя його захищене чарами, або ж долею призначено йому інший кінець.
Їхня розмова затихла. Усе здавалося завмерлим і настороженим. Сем підповз до краю заростей папороті і обережно визирнув. Його гостре гобітське око помітило, що довкола багато людей. Він бачив, що вони скрадаються вгору схилами, поодинці або довгими вервечками, тримаючись у тіні гаю чи хащ, або повзуть, майже невидимі у буро-зеленому одязі, крізь траву та папороть. Усі були в каптурах і масках, а на руках мали рукавиці й озброєні були, як Фарамир і його товариші. Вони промайнули дуже швидко і зникли. Сонце піднялося високо. Тіні поменшали.
«Цікаво, куди подівся той проклятий Ґолум? — подумав Сем, заповзаючи назад у глибоку тінь. — От проштрикнуть його замість орка або спечеться від Жовтого Лиця. Та, гадаю, він про себе подбає». — Сем улігся біля Фродо і заснув.
Він прокинувся, як йому здалося, від звуків сурми. Сів. Було вже ополудні. Охоронці стояли насторожені й напружені під тінню дерев. Раптом сурми залунали голосніше і згори, з вершини пагорба. Семові також здалося, що він чує крики та дике виття, але звук був слабкий, неначе з далекої печери. Потім шум битви загримів зовсім поруч, просто над їхнім сховком. Він виразно чув дзвінкий скрегіт сталі об сталь, брязкіт меча об шолом, глухий удар леза у щит; люди кричали та верещали, а дзвінкий сильний голос закликав: «Ґондор! Ґондор!»
— Звук такий, ніби сотня ковалів одночасно б'є по ковадлах, — сказав Сем до Фродо. — Якраз цього мені і бракувало.
Тим часом шум наближався.
— Ідуть! — вигукнув Дамрод. — Погляньте! Кілька південців вирвалося з пастки й утікає з дороги. Ось вони біжать! Наші за ними, і попереду — капітан!
Сем, бажаючи побачити більше, пішов і приєднався до охоронців. Він видерся на один із найбільших лаврів. На якусь мить вихопив поглядом смаглявих людей у червоному, котрі бігли схилом, а за ними навздогін — воїни в зеленому, рубаючи їх на шляху. Повітря рясніло стрілами. Тоді раптом просто через край їхнього сховку, потрощивши тонкі дерева, мало не на гобітів перевалився якийсь чоловік. Він упав у папороть, обличчям додолу, зелене оперення стріли стирчало з-під золотого обруча на шиї. Його багряна одіж була розірвана, мідні пластини лат — порубані, чорні коси, заплетені золотими стрічками, просякли кров'ю. Засмагла долоня все ще стискала руків'я зламаного меча.
Сем уперше бачив бій між людьми, і йому це не дуже сподобалося. Він був радий, що не побачив обличчя мертвого. Сем задумався, як того звали і звідки він; і чи було його серце справді зле, і які брехні чи погрози виманили його в довгий похід; і чи не залишився би він радше вдома — всі ці думки швидко промайнули в його голові і згасли. Бо щойно Маблунґ ступив до мертвого тіла, як здійнявся новий шум, пролунав гучний вереск, посеред якого Сем почув пронизливе ревіння. А потім глухе гепання, мовби здоровенні тарани гримали по землі.
— Обережно! — крикнув Дамрод своєму товаришеві. — Нехай відвернуть їх валари! Мумак! Мумак!
З подивом, жахом і захватом Сем спостерігав, як величезна тварина вихопилась із заростів і помчала схилом униз. Великою, мов будинок, набагато більшою за будинок здавалася вона йому, жива гора в сірому. Страх і подив, мабуть, побільшили її в очах гобіта, але мумак із Гараду і справді був звіром велетенського розміру, і подібних тепер у Середзем'ї немає; його родичі, які все ще живуть тепер, — ніщо інше, як тільки спогад про його розміри та велич. Він сунув уперед, просто на гобітів, а тоді в одну мить відхилився, проскочивши на відстані кількох ярдів і струсонувши землю під ними: ноги його були величезні, як дерева, широченні, мов вітрила, розпростерті вуха, довгий хобот — задертий угору, мов змія, готова до стрибка, маленькі червоні очі палали гнівом. Вигнуті, мов роги, ікла були закуті в золото і поплямлені кров'ю. Багряно-золота попона мотилялася, мов ганчір'я. На спині гойдалися рештки, вочевидь, бойової башти, розтрощеної під час його шаленої гонитви через ліс; а за його шию все ще відчайдушно чіплялася дрібненька фігурка — тіло величезного воїна, гіганта серед свертінгів.
Здоровенний звір летів у сліпому гніві, не вибираючи дороги. Стріли відстрибували і ламалися, не пробиваючи товстезної шкіри його боків. Люди тікали від нього, та багатьох він наздогнав і втоптав у землю. Незабаром
