Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Сем глибоко зітхнув.
— То був оліфант! — сказав він. — Отже, оліфанти існують, і я бачив одного з них. Оце життя! Але вдома мені ніхто не повірить. Ну, якщо все закінчилося, то я ще посплю.
— Спи, поки можеш, — сказав Маблунґ. — Але капітан повернеться, якщо він уцілів; а коли прийде — ми відразу ж рушимо. За нами вишлють погоню, щойно звістка про наш подвиг досягне Ворога, а це станеться швидко.
— Ідіть собі, якщо вам треба! — сказав Сем. — А будити мене нема потреби. Я мандрував усю ніч.
Маблунґ розсміявся.
— Гадаю, капітан не залишить тебе тут, шановний Семвайзе, — зазначив він. — Ну, але побачимо.
V. Вікно на захід
Семові здалося, що він не задрімав і на кілька хвилин, але, прокинувшись, він виявив, що було вже під вечір і Фарамир повернувся, а з ним і ще багато людей. Насправді всі, хто вцілів після сутички — десь дві-три сотні, — тепер зібралися на схилі неподалік. Розташувалися вони широким півколом, на землі посередині присів Фарамир, а поруч стояв Фродо. Це було схоже на допит полоненого.
Сем виліз із папороті, але ніхто не звернув на нього уваги, тож він присів у кінці одного з рядів, звідки міг бачити і чути все, що відбувалося. Він пильно спостерігав і прислухався, готовий при потребі будь-якої миті кинутися на допомогу господареві. Сем бачив обличчя Фарамира, тепер без маски: суворе та владне, і проникливий розум світився в зосередженому погляді цього чоловіка. Сумнів був у його сірих очах, які пильно дивилися на Фродо.
Сем швидко збагнув, що капітана не задовольняли відповіді Фродо на певні запитання, як-от: що за роль він відігравав у Загоні, який вирушив із Рівендолу; чому покинув Боромира; куди прямує тепер. Особливо часто Фарамир повертався до Прокляття Ісілдура. Він добре бачив, що Фродо приховує від нього щось надзвичайно важливе.
— Саме з появою дрібнолюдика повернеться Прокляття Ісілдура, адже так маємо розуміти ті слова, — наполягав він. — І якщо ти саме той дрібнолюдик, про котрого йшлося, то, без сумніву, мав принести ту річ — не знаю, яку — на Раду, що про неї ви говорите, і там її побачив Боромир. Це правда?
Фродо не відповідав.
— Отже! — сказав Фарамир. — Я хотів би довідатися від тебе більше; бо все, що стосується Боромира, стосується і мене. Як стверджують давні перекази, орківська стріла вразила Ісілдура. Та орківських стріл — безліч, і Боромир із Ґондору не сприйняв би одну з них як знамення Фатуму. Ця річ була при тобі? Ти кажеш, вона захована; а чи не тому, що заховати її вирішив ти?
— Ні, не тому, що вирішив я, — відповів Фродо. — Вона мені не належить. І не належить нікому зі смертних, великих чи малих; але якщо хтось і має на неї право, то це Араґорн, син Араторна, про якого я згадував, провідник нашого Загону від Морії до Рауросу.
— Чому він, а не Боромир, лицар Міста, яке заснували сини Еленділа?
— Бо Араґорн — прямий нащадок, від батька до батька, самого Ісілдура, сина Еленділа. І меч, який тепер при ньому, колись належав Еленділові.
Вигуки подиву пробігли півколом людей. Одразу кілька голосів скрикнуло:
— Меч Еленділа! Меч Еленділа повертається до Мінас-Тіріта! Надзвичайна звістка!
Та обличчя Фарамира залишалося незворушним.
— Можливо, — сказав він. — Але таке велике право має бути доведене незаперечними доказами, якщо цей Араґорн з'явиться в Мінас-Тіріті. Коли я вирушав із міста шість днів тому, ні його, ні будь-кого іншого з вашого Загону там не було.
— Боромир не мав сумнівів щодо права Араґорна, — сказав Фродо. — Справді, якби тут був Боромир, він би відповів на всі ваші запитання. А оскільки вже багато днів тому біля Рауросу він збирався йти просто до вашого міста, — коли ти повернешся, отримаєш відповіді на всі свої запитання. Моя участь у Загоні була йому відома, як і всім іншим, бо призначив мені її сам Елронд із Імладрісу у присутності всієї Ради. Я прийшов у цей край із певним завданням, але в чому воно полягає, я не можу розповісти нікому, крім товаришів. Однак ті, хто виступає проти Ворога, не повинні мені перешкоджати.
Не відомо, що відчував Фродо, та говорив він із гідністю, і Семові це подобалось. Але Фарамир не вгамовувався:
— Отакої! Ти радиш мені займатися своїми справами і повертатися додому, а тебе залишити у спокої. Боромир усе розкаже, коли повернеться. Коли повернеться, кажеш! А чи був ти другом Боромира?
Фродо раптом пригадав, як накинувся на нього Боромир, і на мить він завагався. Погляд Фарамира посуворішав.
— Боромир був доблесним воїном у нашому Загоні, — нарешті промовив Фродо. — Так, я вважаю його своїм другом.
Фарамир похмуро посміхнувся.
— Тоді тебе засмутила би звістка, що Боромир загинув?
— Певно, що засмутила би, — відповів Фродо; тоді, вловивши погляд Фарамира, він здригнувся. — Загинув? — перепитав він. — Ти хочеш сказати, що він загинув і ти про це знав? Ти що, намагався впіймати мене на слові, глузував із мене? Чи зараз намагаєшся неправдою заманити мене в пастку?
— Навіть із орком я не боровся би неправдою, — мовив Фарамир.
— Тоді як він загинув, і звідки ти знаєш про це? Адже ти кажеш, що ніхто з нашого Загону ще не прибув до міста, коли ти його покидав.
— Щодо смерті Боромира, то я сподівався, що його друг і супутник розповість, як усе сталося.
— Але він був живий і здоровий, коли ми розлучались. І, наскільки мені відомо, він і зараз живий. Хоча, безперечно, у світі багато небезпек…
— Справді багато, — сказав Фарамир, — і зрада — не найменша з них.
Сем дедалі більше нервував, слухаючи їхню розмову. Цих останніх слів він уже не міг стерпіти і, вихопившись на середину кола, став біля свого господаря.
— Вибачте, пане Фродо, — сказав він, — але все це затягнулося. Він не має права так розмовляти з вами. Після всього, що ви перебули заради його ж добра, і всіх цих великих людей, і не тільки.
Послухайте, капітане! — Сем підскочив до Фарамира і став перед ним, уперши руки в боки, з таким виглядом, ніби звертався до гобітеняти, яке не хотіло говорити, чому воно залізло
