Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Тихо! — шепнув Фродо. — Здається, я почув голоси.
Двоє гобітів позав'язували свої невеликі клунки, закинули їх за спину на випадок втечі й заповзли під папороть. Там залягли, нашорошивши вуха.
То справді були голоси. Говорили тихо і скрадливо, та все ближче і ближче. Тоді раптом голос пролунав зовсім поруч.
— Тут! Ось звідси йшов дим! — сказав голос. — Десь зовсім поруч. У папороті, точно. Спіймаємо його, як кролика в сильце. І побачимо, що воно таке.
— І порозпитуємо, — додав інший голос.
Відразу ж четверо чоловіків із чотирьох боків увійшли в зарості. Оскільки ні бігти, ні ховатися вже не було як, Сем і Фродо скочили на ноги, ставши спиною до спини, і вихопили свої маленькі мечі.
Гобітів дуже здивувало побачене, та їхні мисливці здивувалися ще більше. То було четверо чоловіків. Двоє в руках тримали списи зі широкими блискучими наконечниками. Двоє інших — великі луки, мало не на повний зріст, і великі сагайдаки з довгими зеленоперими стрілами. Усі мали мечі та зелено-буру одіж різних відтінків, напевно, для того, щоби ходити непоміченими галявинами Ітілієну. Зелені рукавиці прикривали руки, обличчя їхні ховалися за зеленими каптурами та машкарою, лише очі, проникливі та ясні, були відкриті. Фродо відразу згадав про Боромира, бо ці люди були схожі на нього зростом, поставою та манерою говорити.
— Ми не знайшли того, що шукали, — сказав один. — Але кого, власне, знайшли?
— Не орків, — сказав інший, відпускаючи руків'я меча, за яке було схопився, коли помітив блиск Жала в руці Фродо.
— Ельфи? — невпевнено припустив третій.
— Ні! Не ельфи, — заперечив четвертий, найвищий, і, як виявилося, їхній ватажок. — Нині ельфи не гуляють Ітілієном. До того ж, кажуть, ельфи напрочуд гарні на вигляд.
— Тобто, як я зрозумів, ми негарні, — відгукнувся Сем. — Щиро дякую. І коли закінчите обговорювати нас, то, може, повідомите, хто ви такі й чому не даєте відпочити двом утомленим мандрівникам.
Високий зелений чоловік сумно посміхнувся.
— Я Фарамир, капітан Ґондору, — сказав він. — Але в цьому краї немає мандрівників, лише слуги: або Темної Вежі, або Білої.
— Ми нікому не служимо, — сказав Фродо. — Ми справді мандрівники, хоча капітан Фарамир у це і не вірить.
— Тоді хутко відповідайте, хто ви такі і що тут робите, — звелів Фарамир. — У нас є свої справи, і тепер не час і не місце для загадок чи переговорів. Швидше! І, до речі, де третій?
— Третій?
— Так, той, що ховався он там у воді, тільки ніс вистромив. Потворна істота. Певно, якась нова порода орків-шпигунів або їхній прислужник. Але він вислизнув від нас, як лис.
— Я не знаю, де він, — відповів Фродо. — Він наш випадковий супутник на шляху, тому я за нього не відповідаю. Якщо натрапите на нього, то пожалійте. Приведіть або відішліть його до нас. Це просто нещасне жалюгідне створіння, та якийсь час він був під моєю опікою. А щодо нас, то ми гобіти з Ширу, що на північному заході далеко звідси, за великими ріками. Мене звати Фродо, син Дроґо, а це — Семвайз, син Гемфаста, достойний гобіт у мене на службі. Ми прийшли здалеку — з Рівендолу, або Імладрісу, як його дехто називає.
Тут Фарамир здригнувся і насторожився.
— З нами було семеро товаришів: одного ми втратили в Морії, з іншими розлучилися на Парт-Ґалені біля Рауросу: двоє з мого роду; а також гном, ельф і двоє людей. То були Араґорн і Боромир, який казав, що він із Мінас-Тіріта, з міста на Півдні.
— Боромир! — вигукнули всі четверо чоловіків.
— Боромир, син володаря Денетора? — перепитав Фарамир, і обличчя його несподівано посуворішало. — Ви прийшли разом із ним? Якщо ви не брешете, то це справді важлива новина. Щоби ви знали, маленькі чужинці: Боромир, син Денетора, був начальником охорони Білої Вежі й нашим генерал-капітаном, і ми болісно переживаємо його відсутність. Хто ж ви такі, і що спільного було у вас із ним? Відповідайте швидко, бо Сонце вже високо!
— Чи відомі вам загадкові слова, які Боромир приніс до Рівендолу? — відповів Фродо.
Зламаний Меч шукайте —
До Імладрісу йдіть.
— Ці слова нам відомі, — здивовано відповів Фарамир. — І вони також свідчать про те, що ви говорите правду.
— Араґорн, про якого я згадував, зараз носить Зламаний Меч, — закінчив Фродо. — А ми — то ті дрібнолюдики, про котрих ідеться у вірші.
— Це я бачу, — задумливо мовив Фарамир. — Принаймні ви не схожі на таких. А що таке Прокляття Ісілдура?
— Це таємниця, — відповів Фродо. — Та з часом вона обов'язково відкриється.
— Ми мусимо це з'ясувати, — сказав Фарамир, — і маємо довідатися, що привело вас сюди, на Схід, під тінь отого… — він махнув рукою, не називаючи імені. — Але не зараз. У нас важливі справи. Ви в небезпеці, і ви не зайшли би сьогодні далеко, чи дорогою, чи бездоріжжям. Ще до полудня тут спалахне жорстокий бій. І тоді — або смерть, або швидка втеча до Андуїну. Я залишу з вами двох охоронців, для вашого ж добра, і мені буде спокійніше. Мудрий не довірятиме випадковим зустрічам у цій землі. І якщо я повернуся, ми ще поговоримо.
— Хай вам щастить! — сказав Фродо, низько вклонившись. — Думай про мене, що хочеш, але я друг усім ворогам Одного Ворога. Ми пішли би за тобою, якби ми, дрібнолюдики, могли прислужитися вам, таким доблесним і сильним воїнам, і якби це дозволяло моє завдання. Нехай засяє світло на ваших мечах!
— Ким би ті дрібнолюдики не були, та народ вони ґречний, — відповів Фарамир. — До зустрічі!
Гобіти знову посідали, та своїх думок і сумнівів не обговорювали. Поруч, під плямистою тінню темних лаврів, на сторожі залишилося двоє чоловіків. Час від часу вони стягали маски, бо ставало все спекотніше, і Фродо побачив, що це були красиві люди, зі світлою шкірою, темним волоссям, сірими очима та з обличчями сумними і гордими. Вони тихо розмовляли між собою, спершу загальною мовою, але на стародавній лад, а потім перейшли на свою. Прислухавшись, Фродо з подивом усвідомив, що говорили вони ельфійською або мовою, яка не дуже від неї відрізнялась; і він дивився на них зачудовано, бо зрозумів, що це дунадани з Півдня, люди з роду правителів Вестернесу.
Невдовзі
